Ми готували їжу, а поруч лежали тіла: історії студентів і викладачів університету Маріуполя

Главное фото новости
Фото: Сайт Слово і Діло
1kr.ua
Донецький державний університет внутрішніх справ вже має досвід евакуації з одного міста в інше: так у 2014 році університет переїжджав з окупованого росіянами і їх посіпаками Донецька в Маріуполь. Історія повторилась у 2022 році. Ректор подбав про план евакуації завчасно і домовився в разі небезпеки переїжджати до Кривого Рогу. Тут декілька років працює відокремлений підрозділ університету — Криворізький навчально-науковий інститут.
24 лютого вранці викладачі й ректор зібрались на нараду, - говорить Андрій Крушельницький — викладач кафедри кримінального процесу та криміналістики. - Університет підготував евакуаційні автобуси і дав пару годин, щоб зібрати рідних і речі.
Того ж дня Андрій поїхав додому, забрав свою дитину і дружину, батьків. І в ніч з 24 на 25 лютого відбувся виїзд з Маріуполя до Кривого Рогу.



Хто мав особистий транспорт, їхали на ньому, хто не мав - на евакуаційних автобусах. За кермом одного з таких автобусів був я, - говорить курсант і рядовий поліції Дмитро Аліта. - Нас зібрали без речей, по тривозі. Ми приїхали, хвилин 40 посиділи, і всім сказали їхати додому збирати речі. Дали годину часу. Хтось встиг зібрати речі, хтось - ні.

Хлопцю 19 років, він вчиться на 3 курсі. 24 лютого, приблизно о 5 ранку, курсантів зібрали по сигналу “тривога” і попередили, що скоріш за все треба буде евакуюватись з Маріуполя. В університету не вистачало водіїв, тому керівництво вирішило зібрати курсантів, у яких є водійське посвідчення.
З 5 ранку до 8 вечора ми чули вибухи. Тож коли я сів за кермо МАЗу, не думав, скільки і як ми будемо їхати. Головна ціль: доїхати до пункту призначення й виконати свої обов’язки, - згадує Дмитро.


Попереду евакуаційної колони на власному авто їхав ректор, потім - перший проректор і наступним був Дмитро. В автобусі, за кермом якого був курсант, було близько 60 людей, дехто їхав стоячи. Хтось спав на підлозі. Дехто з курсантів їхав з родичами, а дехто - сам. Родичі Дмитра, наприклад, лишились в Сартані під Маріуполем. Вони не змогли виїхати, при першій спробі потрапили під обстріл і вирішили лишатись. Зараз зв’язок з ними є рідко, але вони живі.
У Кривому Розі Дмитро вчиться 7 днів на тиждень, він постійно тренується і ходить на пари. Мріє закінчити навчання, повернутися додому й зустрітись з рідними.
Але евакуюватись з Маріуполя 24 лютого вдалося не всім. Аліна — студентка 4 курсу спеціальності “право” — вирвалась з блокадного міста лише 15 березня.



Я з Маріуполя — міста, якого більше нема, - сумно посміхається Аліна. - З моєї групи на зв’язок не виходять двоє людей, невідомо, що з ними. А одна одногрупниця з сім’єю загинула - у квартиру влучив “град”.
З Маріуполя сім’я Аліни - 9 людей і собака — доїхали легковиком до Бердянська, в окуповане селище, де ще не було російських військових. Коли ситуація почалась напружуватись, з’явились росіяни, блокпости почали ставити в самому селищі, родина вирішила їхати звідти до Кривого Рогу, куди дісталась 17 квітня.
Я планую влаштуватись сюди в інститут працювати. Зараз збираю документи, - говорить Аліна. - Буду працювати і вступати на магістратуру заочно, щоб мати можливість рухатись сходинками наукової кар’єри. Коли я була в Маріуполі, хотіла йти в прокуратуру.

Наталія Сальникова — заступниця декана з освітньої та наукової діяльності факультету №2 — раніше займалась улюбленою справою - навчала курсантів.



24 лютого, як говорить сама Наталія, все життя пішло шкереберть.

24 лютого наше керівництво запропонувало переїхати до Кривого Рогу, але моя сім’я не змогла зібратись одразу і залишалась в Маріуполі до 15 березня. Це дуже страшно, бачити, коли ти не очікував, що у 21 столітті таке може статись. Постійні обстріли. Коли ти починаєш розрізняти звуки різних снарядів. Найстрашніше - удари російських літаків.

15 березня їм нарешті вдалось виїхати. Останньою краплею для прийняття такого рішення був «“град»”, який влучив у сусідній під’їзд. Побило автівку.

Коли ти дивишся, читаєш, бачиш фото - це одне 4, - говорить Наталія. - Коли ти бачиш все це вживу - це дуже страшно. Поруч - смерть, і ти не знаєш, коли можеш вмерти. Ти просто молишся Богу, щоб приліт був не в твій під’їзд, квартиру. Поруч в під’їзді лежали трупи. Їх не могли поховати через постійні «прильоти». Тут готували їжу, а тут… Ми все це бачили своїми очима. Це дуже страшно.

Кривий Ріг - це дуже гарне місто, насправді, - говорить Наталія. - Дуже тепло до нас і нашої біди поставились. Нам знайшли житло, допомагали з усіма необхідними речами. Ми залишали домівку за 5 хвилин.



Если Вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.