Для перемоги я зроблю все, що від мене залежить, — Людмила, підприємниця з Кривого Рогу

Криворожанка Людмила — підприємниця, мама, дружина. Вона разом з чоловіком Дмитром мають магазин лакофарбових матеріалів на ринку “Термінал” і зараз робить все, що від неї залежить, щоб пришвидшити перемогу України.

Ми зустрічаємось із Людмилою у її магазині: тут є все, що потрібно для фарбування автомобільної техніки — шпателі, пензлі, фарби, лаки та інше приладдя.
Людмилі 39 років, вона любить читати, збирає власну бібліотеку.

Людмила каже, що глибоко в серці не хотіла вірити у війну, але коли у ЗМІ з’явились дані розвідки про напад росії орієнтовно 16-го лютого, вони з чоловіком поїхали на ринок і зробили запас продуктів довгострокового зберігання. Це було « про всяк випадок», як кажуть у Кривому Розі, тобто якщо найгірші страхи справдяться.


24 лютого Люда, як і тисячі українців та українок, прокинулась о 04:45 від гулу винищувачів у небі і вже спати того дня не лягала. Вона, як і багато криворіжців та криворожанок, весь день слідкувала за новинами, спілкувалась у чатах, аби дізнатися оперативну інформацію першою із першоджерел.
Рішення їхати з міста Люда зі своїм 8-річним сином Іваном прийняли 4 березня. Ваня ходить у третій клас і захоплюється єдиноборствами.

“Коли пішов наступ на Енергодар, оголосили про пожежу на Запорізькій атомній електростанції, тоді стало дуже страшно. Кривий Ріг знаходиться неподалік від найпотужнішої АЕС у Європі”, — пригадує Людмила.

Подруга, яка має автівку, запропонувала поїхати разом з ними. 5 березня колона з чотирьох автівок рушила в бік західних кордонів України. Лише в дорозі Люда спланувала, куди рухатись далі.

“За добу ми доїхали лише до Умані —був автомобільний корок на 25 кілометрів. Ночували з дітьми у машині. Загалом дорогу до кордону зайняла три дні. Наступну ніч ми провели в готелі Кам’янець-Подільська. На третю добу ми дісталися Закарпаття,”— говорить Люда.

На Закарпатті вирішили зупинитись, відпочити, і остаточно вирішити, що робити далі.

“Спершу ми чекали, що все налагодиться, що щось вирішиться на дипломатичному фронті. Кожного дня прокидались і гортали новини, чекали, що ось-ось жахіття скінчиться. Але надія танула, війська рф підходили все ближче до Дніпропетровської області”, — розказує Люда.Її друг Максим запросив приїхати до нього у Словаччину.“Ми легко перетнули кордон на автобусі, а потім ми сіли у потяг і поїхали до Максима. У Словаччині ми протрималися 2 тижні. Вані, син, майже нічого не їв, йому було ніби несмачно, хоча всю їжу готувала я, як завжди”, — говорить Людмила.

В Словаччині криворожанка оформила всі необхідні документи для набуття тимчасового прихистку.

“Моєму чоловікові прийшла повістка до лав ЗСУ. І ми вирішили повертатись. Ми зрозуміли, що тягти немає сенсу”, — говорить Людмила.

Друзі та рідні, які залишились у Кривому Розі раз по разу писали, що у місті все більш-менш спокійно, військові підготували кілька ліній ешелонованого захисту, українці та українки міцно тримають кордони області.

Ми поїхали додому, бо ми потрібні саме тут

Дмитро, чоловік Людмили, вирішив, що його обов’язок захищати Батьківщину.

Людмила ж каже — тоді вона має підтримувати чоловіка, вести бізнес, заробляти гроші.
Також Людмилі, поки вона була у Словаччині, часто телефонували військові, яким потрібна була фарба для військової техніки та іншого, телефонували і звичайні клієнти. Їм була необхідна допомога. Люда зрозуміла, що зі Словаччини вона не зможе допомогти.

Додому мама і син дісталися швидко. Люда сміється: «На кордоні питали: а шо це ви туди-сюди їздите? я знизала плечима — ми потрібні вдома».

Я зроблю все, щоб допомогти, чим зможу.

Чоловік Людмили, Дмитро, отримавши повістку був розгублений, він не знав, чого чекати. Спочатку призовників навіть не могли одягти. Потім, коли видали форму, дали зброю, настрій колосально змінився. Дмитро налаштований рішуче.

«Я приймаю його рішення, я його поважаю. Якби я була на його місці, я б зробила те саме. Я також не можу відсидітися в безпечному місці, я зроблю все, щоб допомогти всім, чим зможу», — говорить Люда,— По-перше, я працюю, я сплачую всі податки, всі комунальні платежі, не користуюсь пільгами. Ми в магазині закриваємо чиїсь потреби, клієнтки і клієнти мені за це дають гроші, які я можу спрямувати туди, де вони потрібні.”

Зараз Людмила налагоджує нові логістичні зв’язки з українськими виробниками лакофарбової продукції з Рівненщини, Дніпропетровської та Запорізької областей.Для жінки важливо, щоб гроші йшли у бюджет країни.
Люда збирала і безкоштовно віддавала інструменти, перчатки, фарбу в балонах, мастильні матеріали, гроші на закупівлю харчів. Це було закриття потреб однієї з військових частин із Кривого Рогу. Також хлопці з передової у Луганській області щось просили. Давала товар безкоштовно усім військовим, хто приходив у магазин і не мав грошей, або мав обмежений бюджет.

«Я хочу повністю відмовитись від імпортних виробників. Я вірю у Перемогу. В нас немає іншого вибору. Я просто хочу все пришвидшити. Що від мене залежить, я зроблю все, скільки б це не зайняло часу.”