«Я обіцяв їй вибороти свободу». Травневі листи пам'яті

Мій прадід у 1944 році на війні отримав поранення, яке паралізувало його ноги. Я його ніколи не бачила. Лише фотокартка усміхненого чоловіка у формі та розповіді рідних. Був мужній, не впадав у відчай та багато малював.

Прабабуся показувала мені фронтові листи. Палко тримала їх у руках, притискала до грудей, іноді плакала потай.

Коли я подорослішала, читала їхні зізнання в коханні, про події на передовій, про його бойових товаришів та чорну війну.

До 72-ій річниці Перемоги над нацизмом історія з життя пращурів: відверта та щира, вигадана, але реальна.

Я йшов потрісканим асфальтом до будинку своєї старої. Щоправда, вона не любила, коли я її так називаю, але тепер же ж можна…

Щойно я зайшов, квартира немовби почала дихати і радіти, що хтось-таки сюди дібрався. Місце, в якому кремезно сидів будинок, вже давно себе зжило.

Гнуті ліхтарні стовпи, що наче примари визирали з-за подібних на них дерев, важке повітря, яке з самого ранку нагрівалося від гучної роботи заводу і невидимі люди. Вони самі хотіли бути такими.

Витрачали по декілька хвилин на привітання і рукостискання, годинами сиділи в офісах, не розуміючи для чого. Багато часу приділяли каві і сигаретам. Через це, не тільки бабусина кухня була просякнута дешевим тютюном, а й усе місто.

Лише сонячні стяги, що були у бабусиній квартирі, замість фіранок, спокушали на скупу усмішку. Лише сонячне світло, яке бігло латаним паркетом, облущеними стінами показували, що тут є життя. Специфічне і незрозуміле. Єдине, що було хоч чогось варте в її кімнаті – це листи. Вона їх зберігала разом із сумішшю спецій. Пожовклий папір, наче вересневе листя, хрумтіло в руках і крізь пальці сипалися залишки пам’яті. Від конвертів ще тягнуло тонким ароматом кориці, гіркувато-пряним кмином, ще колись дівочими слізьми, несправдженими надіями та обіцянками, які вона завжди тримала.

Я забрав листи і вийшов надвір. Назустріч мені, хитаючись, йшов сусід. Був високий із сильним, впевненим поглядом. Під рукою була скручена чорна, як вороняче крило шинель, наче обід. В зубах цигарка. Колишній артилерист, два важких поранення.

Він мовчки кинув біля мене свою шинель, брилою впав на неї і закурив. Почувся неприємний тютюновий запах, який душив мене і одночасно його легені. Але він повернувся з війни живим, що йому цей сморід… Стара якось казала про нього. Про те, що він врятував багато душ, витягував із тіні смерті безліч парубків, хоча сам ним був тоді. Рятував жінок з вогню, дітей з полону. Обличчя було дуже добрим, очі - сумні. Я ніби чув, що в його голові досі лунають крики війни, смерті, постріли гармат і тріскіт кісток. Йому було важко зі мною мовчати. Він знав, що мені не все одно.

- Ну чого стоїш? Курити будеш, чи як?

Я хотів сісти на лаву, але зашкарубла рука потягла мене за футболку до нього на шинель, кудись униз, у прірву його думок. Я не пручався.

Ми теревенили з дідом про різне. Спільного було мало: він кидав наклепи на поведінку молоді, сипав прокльонами на владу і попелом з цигарок. Я намагався заспокоювати його час від часу, але то було марно. Та і навіщо? Вранішня розмова плавно перетікала в обідню. Потім він намагався перевчити мене перебивати його, переглянути відношення до життя, переробити мою зачіску, радячи підстригтися у перукарки з довгими нігтями. Під вечір обидва зголодніли і дід запропонував чогось поїсти у нього. Так закінчувалася моя травнева прогулянка по його згадках і несправджених мріях.

Його кухня була схожою на кухню моєї старої так сильно, що я не міг зрозуміти, чи я сиджу у нього, чи на поверх вище у квартирі, де минало моє дитинство. Я щоразу хапався йому допомагати, але важезна рука колишнього артилериста всаджувала мене на стілець, склепаний, здається, ним самим. На старому підвіконні стояли квіти. Вони ніби говорили про те, що він ще здатен любити і цінує те, що має. На стіні висіла фотографія. Вона була замість телевізора і книжок самотньому діду. Він сам казав, що може роздивлятися дівчину на знімку годинами, роками протягом свого життя.

- Я любив її. Я й досі її люблю. Ми познайомились у шпиталі, коли вона, загартована звуками пострілів, червоних пожеж і нескінченими літрами крові, виймала з мене кулі. Вона робила це так обережно, що я забувався на мить, де я і через що я тут. Я частенько до неї забігав. Ну як забігав, приносили мене, синку, коли на руках, коли на саморобних ношах. Ми годинами мовчали про головне і годинами кричали про несправжнє. Я обіцяв їй вибороти свободу, бо така жінка, з тендітними руками, гарячим серцем і привабливим голосом на це заслуговувала. Вона заслуговувала на краще і більше.

Мене перекинули на інший фронт і я її не бачив більше. Писав, а вона мені. Наші листи буле небагатослівними. Щось там про її сум, щось там про любов і про дітей, яких вона дуже хотіла. Я теж. Подивися сам, коли захочеш, – і дід тицьнув пальцями на обережно складені листи.

І він пішов. Пішов спати мовчки. Пішов так само, коли я його зустрів на початку дня, або навіть і раніше.

У листах йшлося про вдячність за Перемогу, про вічну любов і зраду. Стара ніколи не любила нашого діда і це бачила уся наша рідня. У листах йшлося про вибачення і нескінченні сльози. Від них пахло гарячими почуттями. Бабуся похапцем вийшла заміж за якогось майора, народила дитину. Дитину, яку любила більш за все на світі. Швидко одружившись, швидко знайшли квартиру. У цьому самому будинку. Це через те, що тут жило її вічне кохання - дід Іван з першого поверху, той самий із шинеллю.

На стіні його кухні висіла фотокартка моєї старої, а поруч фотокартка його сина, про якого він довгий час і не знав. Жив в одному будинку і не знав. Але ця його шинель і знімки на стіні – це все його життя, з усіма його суперечками, незгодами і хвилинними радості, було йому замість скарбу.

Я пішов на зупинку, час вже пізній. Зрозумів одне: любов живе вічно. Неважливо як: чи то поруч із тобою, чи то на знімках на стіні.