«А їстоньки хочеться, а ми ж йдемо без нічого», - свідок Голодомору

Главное фото новости
Фото: Первый Криворожский
1kr.ua
Перший Криворізький приєднується до акції «Запали свічку».

Впродовж тижня о 18:00 ми розповідатимемо історії, які страшно згадувати, але які треба знати. Не будемо забувати свою історію. Без минулого - немає майбутнього.

Сьогодні Ганна Никифорівна Власенко (у дівоцтві Степаненко) має доньку, двох онучок. А смак того окрайця хліба вона пам’ятає все життя. Каже, що нічого смачнішого ні до, ні після не їла.

«Тітка привезла з Західної України буханець хліба та й каже, плачучи: «Дітки, вставайте, ось дивіться, що я вам привезла». А ми ж того хліба так давно не бачили! Дала нам по шматочку. Скільки живу, стільки не забуду, який же він добрий був... той хліб! Не знаю, як ми вижили».

Ганна Никифорівна Власенко народилася у голодному 1933-ому у селі Шевченки на Сумщині. До сьогодні бабуся Ганна пам’ятає кожен день свого голодного дитинства, важкої, у щоденній праці юності.

На щастя, дитинство її доньки, що народилась і росла вже у Донецьку було ситим. А двом онукам скаржитись на недоїдання грішно було і поготів. Обидві кажуть, що бабуся завжди годує, як кажуть в народі, «від пуза».




А у 1947-му, розповідає бабуся Ганна Власенко, їли шпичаки.

«Шпичаки, що це? У нас у лузі за фермою весною стояла вода. Річка виходила з берегів і заливала. А в лузі ріс очерет. Висока така рослина, а коли старий – цвіте віничком пухнастим. І як тільки він з води вилізе, ми його «хвать». Воно таке розовеньке з білим, солодке-солодке. І ми його їли».

Згадує Ганна Никифорівна і як приходили та забирали останнє, що є у хаті.

«Тоді, після війни, приходили з сільради, кажуть до мами:
- Вам треба здати 300 штук яєць.
- Так в мене ж і курок немає.
- Не знаю. Треба здати і все.
У кого корови – здавайте молоко, у кого пшениця – пшеницю. Вигрібали, вимітали все».

Та як би тяжко не було, але якось виживали.

«Навіть вчилися. Ходила в школу в бабусиних чобітках. А через те що старі, обтріпані були, одрізала верхню половину чобота і бігала. Полотняна торба через плече - там книжки. І пішки у школу на Дмитрівку (Великописарівский район Сумської області - ред.). Ходила з нами Женька, вона багатша за нас була. Йдемо у школу, тільки перейдемо річку - дістає Женька з торби пиріжок і їсть. Ще до школи не дійшли, а вже їсть. А ми йдемо без нічого. А їстоньки ж хочеться! У школі нічого не давали тоді. У 1947-1948 роках це було».

Восени, взимку вчилися, а влітку у колгоспі працювали. Ганна робила на молотарці. Треба було подавати снопи, зв’язані оберемки хлібного колосся.

«Кидаю, кидаю – хоч би попити, хоч би впасти, хоч би що. Коли той обід – буде чи ні? Молотимо, молотимо. Слава Богу – обід. Побігли, попадали під скиртами – спимо. Ну, думаю, ввечері, прийду додому, ляжу одразу. Та де там! Прийшла, вмилася і на танці бігом».

Не тільки сумні події згадує Ганна Никифорівна. Були і моменти радості у ці страшні роки.

«Як я у бабусі платки крала! – сміється. - Оті півтораметрові: рожеві, червоні, блакитні. Платком зав’яжуся і біжу на танці. А бабуся каже: «В таких платках на танці не ходять, тільки в церкву, на весілля і кудись у гості на свято. А я брала та бігла. А потім тітка відвезла ті хустки на Західну: в вузличок зав”язала та й поїхала. А звідти привезла борошна та хліба».


Ганна Никифорівна знала голод, важку працю, і завжди пам’ятає смак того окрайця хліба, привезеного тіткою із Західної України.
Розповідає родині бабуся, а на очах бринять сльози.

І раптом згадує рядки:

«Розійшлись ще дітьми, а зустрілись дідами.
З давнини тих часів стали спогади враз.
«Пам’ятаєш, Гришуню, як ми дітлахами
Йшли щодня на стерню колосочки збирать?»

«Пам’ятаю, Ваньок», - і в Гришуні зненацька
Засльозилися очі, спохмурніло чоло.
Не забути тих років голодних юнацьких,
Не забути як з голоду пухло село.

Як війна в нас дитинство і юність украла,
Не вернула батьків і спалила житло.
Як з малими дітьми матері бідували,
Як же тяжко в воєнні роки всім було…».


Фото зроблено для дошки пошани на підприємстві «Донецький спецкомбінат» у день нагородження Орденом «Трудової слави» у 1983 році. До Донецька Ганна Власенко переїхала у 17 років, Тоді, розповідає, вербували на будівництво шахт. Там познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком. Згодом переїхали до Кривого Рогу.




І сьогодні у свої 83 роки бабуся Ганя порається у городі, заготовляє щось на зиму. Хоча діти й онуки забезпечують усім необхідним, страх, - який вже в”ївся у свідомість, - залишитися у хаті без крихти хліба, примушує щоденно кланятись землі. Селянська праця дуже нелегка, але вона їй рада, бо, каже «так усе ж буде!».




Если Вы заметили ошибку, выделите необходимый текст и нажмите Ctrl+Enter, чтобы сообщить об этом редакции.


Новости 1kr.ua в Tеlеgram

Мы в социальных сетях

Город

Booking.com