Вибіркова обсервація на свіже число альманаху «Саксагань»

Люблю журнали, бо з ними можна трошечки пограти у випадкосвість. Погортати, почекати, поки на чомусь зупиниться погляд – і вже тоді поважно вчитуватись. Тому й обсервацію матеріалів зроблю у той же спосіб.

Олександр Козинець. Поезія. Лірика. Мало. Ну справді ж, тільки минає перше враження, тільки починаєш захоплюватись вголос – і все, підбірку завершено.

Доводиться перечитувати. Тоді помічаєш образи. Яскраві, соковиті, якось навіть чи не занадто доречні. Відсутні статичні завваги, що часом майорять над усім начебто й непоганим віршем таким собі прапором, що має переконливо свідчити, що автор – справжній поет і писати через тире, підкреслюючи головну думку – вміє. Тут все в динаміці, в розвитку, але ж і не розпадається на окремі уламки, міцно зв’язане настроєм та волею. Ніхто не принесений в жертву мистецтву, воно не лізе в очі, вимахуючи гостросоціальними проблемами. Воно існує. Трохи лукаве, часом небезпечне, але розважливе та витончене.

Сповнене поваги. Вишукане. Його хочеться прочитати вголос. Забрати з собою, аби подумати потім, у тиші. І нікому вже не віддати, адже воно тепер тільки моє, особисте.

Тож гортаємо журнал далі. Вступне слово. «Мой новый год» за авторством Андрія Дюка, що й не дивно. Ностальгія. Світла туга за минулим, присипана снігом тієї безлічі подробиць, які й роблять зі спогадів казку. Від сьогодення, що підсовує під ноги фальшиві цінності під вибухи феєрверків, до новорічного дива, ідеального свята, що збирає докупи всіх, хто є важливим для тебе. І, може, вони витримуватимуть стиль і сидітимуть із суворим обличчям, але ж сидітимуть поруч. У цю новорічну ніч. А значить – завжди.

Тож нехай справдяться побажання пана головного редактора, і всі, зібрані ним в одному числі альманаху, всі читачі, постійні й випадкові – всі збережуть всередині себе те єдине, що і є добро.

Від трохи нечесної гри в ностальгію переходимо до «Красного солнца грусти» Павла Кучера. У передмові знаходимо таке собі ніби виправдання щодо «дивної» прози, тому читаємо трошечки із упередженням. І розуміємо. Література може бути вимогливою до читача. До його здатності стати співавтором. Режисером. Не пройти, позіхаючи, поруч з героями по сюжету, а створити його. Пожити годину у світі, що має композиційну структуру ранкового сновидіння і препарувати побачене, розкласти на складові частини людських взаємин і не злякатися. Бо ж не існує дійсності поза межами нашого сприйняття. І наше минуле – це чуже минуле, про яке ми знаємо. А майбутнє треба заслужити.
Така собі комп’ютерна гра, що грає в людей. За своїми правилами, незрозумілими і змінними щомиті. Випробування для персонажів і перевірка на досконалість для всіх інших. Химерність викладу і зовсім трошечки розчарування. «Дежа-вю проза».

Тож читайте альманах «Саксагань» і насолоджуйтесь різноманіттям жанрів, стилів, образів і світоглядів. Вибір, як ніколи, величезний, тож неодмінно хоч щось та й припаде до душі.

Антон Мостовий, спеціально для 1kr.ua.