Зразковий ансамбль естрадного танцю «Браво» відзначив своє 30-річчя. Три десятиліття натхнення, праці та розвитку. За цей час ансамбль став справжнім символом мистецтва танцю і захоплює глядачів своєю майстерністю й досі.
Незмінним художнім керівником колективу є Ніколь Данілова, яка в 1994 році після навчання приїхала до рідного Кривого Рогу та заснувала ансамбль.
«Мені хотілося, щоб була така назва бомбезна. А що для артиста потрібно? Щоб йому кричали “Браво!” У нас навіть був конкурс на найкращу назву, і все ж “Браво” перемогло. Можливо, це не дуже скромно, але нам кричать “Браво!”».
Життя Ніколь Анатоліївни та її сім’ї тісно пов’язане з ансамблем.
«30 років я обожнюю те, чим я займаюся, це моє життя. Уся моя сім’я в танці: мій чоловік займається технічним забезпеченням ансамблю, мій син був найкращим трюкачем ансамблю “Браво”, моя донька — солістка ансамблю “Браво”. Це все життя моє та моєї родини, для нас це має дуже велике значення».
Ансамбль «Браво» має велику географію подорожей і конкурсів.
«Це Польща, Італія, Литва, Болгарія, Чехія, Угорщина, Грузія і багато-багато міст України. Ми дуже багато подорожували. В ансамблю більше 50 нагород вищого ґатунку, це і гран-прі, і перші місця, нас люблять і знають за межами України».
З початком повномасштабного вторгнення життя колективу змінилось, проте вони адаптувались та продовжили працювати. Учасники ансамблю вже не уявляють свого життя без танцю в колективі. Репетиції, концерти, конкурси — невід’ємна частина їхнього життя.
«Я танцюю приблизно 10 років, мене привели батьки в цей колектив, і він дарує мені кожного дня нові відчуття, нову насолоду. Кожен день є яскравим для мене. Кожен танець має свою якусь історію, свою ідею, тому дуже важко показати і переконати глядача», — розповідає солістка зразкового ансамблю естрадного танцю «Браво» Вероніка Голубкіна.
Василіса з народження в цьому колективі, адже її мама — керівниця ансамблю, тому дівчина вирішила розвиватись у напрямі, який їй до душі.
«Танець — це коли ти можеш передати свої почуття глядачеві, ти танцюєш — і про весь свій біль, про якісь свої проблеми забуваєш, бо ти тут, зараз, у моменті. Я хочу танцювати, я буду завжди повертатися в “Браво”, в мою другу домівку».
«Найважче — це, напевно, репетиції, це фізичне навантаження. Найлегше для мене — це виступати, тому що ти там не думаєш ні про що, просто танцюєш. Той драйв, який ти отримуєш, коли виходиш на сцену, коли тобі аплодують стоячи, — це дуже круто», — каже учасник зразкового ансамблю танцю «Браво» Андрій Ошека.
Попри все в ансамблю чимало планів на майбутнє.
«Ми хочемо подорожувати, ми хочемо розвиватися, ми хочемо танцювати, ми хочемо виходити на сцену і бачити свого глядача. Ми просто хочемо жити, танцювати і радувати глядача нашим мистецтвом».
Ця публікація здійснена за підтримки Фонду «Партнерство задля стійкості України, який фінансується урядами Великої Британії, Канади, Нідерландів, Сполучених Штатів Америки, Фінляндії, Швейцарії та Швеції.
Зміст цієї публікації є виключною відповідальністю «Першого Криворізького» і не обов’язково відображає позицію Фонду та/або його фінансових партнерів.