Як жінки наближають перемогу: історія волонтерки з Кривого Рогу і дружини військового
Фото: Перший Криворізький
У Світлани власна мотивація волонтерити: її чоловік, Володимир Янович, служить в підрозділі аеророзвідки "Люфтваффе" 129-ї окремої бригади територіальної оборони. У відео 1kr.ua — як кардинально змінилось життя подружжя Яновичів за час «повномасштабки», неймовірні здобутки Світлани як волонтерки та щемка історія особистих переживань і любові.
«У хлопців на фронті відсутність у мене страху викликає жарти»
Відома бойова медикиня “Куба” (Юлія Сідорова — парамедикиня 92-ї окремої механізованої бригади, яка служить на Бахмутському напрямку), приїжджає в редакцію «Накипіло» рівно в той час, на який домовились. На ній військова форма, на обличчі — легка засмага: у Куби перша відпустка з початку великої війни, тож поїхала погостити до мами та собачки Бусі за кордон. Скоро їй вертатися на Бахмутський напрямок.
Колись успішна дизайнерка стала однією з найвідоміших бойових медикинь. Вірш Сергія Жадана “Госпітальєрка” – присвячений саме Кубі. Боротися за своє Куба навчилася під час Революції Гідности. Цей досвід знадобився їй у «Госпітальєрах». Не маючи ані навичок, ані досвіду, в 2014 вона пішла на війну. Швидко вчилась, здобувала досвід у найгарячіших точках Донбасу, закінчила курси підготовки парамедиків за стандартами НАТО.
Її безстрашність викликає у побратимів подив, навіть дехто називає «контуженою». Хоча Куба і має контузії, але тут дещо інша конотація. «Часто буває, що на війні ти не почуваєш страху. А потім повертаєшся і згадуєш: “Там мене могли вбити, дивом вижив”. У хлопців на фронті відсутність у мене страху викликає жарти. Але всі знають, що я ніколи не відправлю екіпаж у місце, куди сама не можу поїхати. Буває, водій відмовляється. Мовляв, там не проїдеш, можуть обстріляти. Та я кажу: “Є якісь інші пропозиції?” — і ми все одно їдемо».
Юлія переважно працює з чоловіками. Вони перебувають під її керуванням. Хоча потрапити на фронт навіть для мотивованої жінки — задача із зірочкою. Куба офіційно звільнилася із ЗСУ ще у 2019 році, але в 2022-му знову стала військовою.
«Ще на етапі військкоматів не надто радіють жінкам. Коли я перед армією проходила ВЛК, прийшла до хірурга. Він мені: “А як ти будеш із таким манікюром воювати?”. А я до того вже у “Кракені” воювала і мала бруд під нігтями замість манікюру. Я була на війні й так, просто прийшла офіційно оформлюватися. Тож подумала, що він мене засоромив за відсутність манікюру, почала виправдовуватися. А виявилося, що він говорить це кожній жінці, навіть не дивлячись на її руки».
На жаль, часто буває, що жінки не можуть потрапити в армію через те, що вони — жінки. Юлія радить самостійно набувати знань і вмінь. Коли ти маєш не лише мотивацію, а реальні навички — це збільшує шанси. «А взагалі, це сумно. Є багато чоловіків, які не можуть або не хочуть воювати, а їх змушують. А є багато мотивованих жінок, яких не беруть. Попри те, що мене знає дуже багато людей, до приходу нового комбата, який адекватно оцінює мій професіоналізм, я стикалася з сексистськими моментами. Мовляв, “займайся папірцями, а евакуацією хай інші опікуються. Ти жінка, куди тобі їздити?”. Я за те, щоби жінок мобілізували на рівних із чоловіками, тоді й ставлення буде змінюватися».
«Дуже багато поранених, яким я допомогла»
«Я не знаю, як рахувати. Можна поїхати рятувати людину з легким пораненням, але в такі умови, що ніхто інший її не забрав би. Був такий випадок нещодавно: хлопці дякували, бо не вірили, що хтось приїде. А можна врятувати життя завдяки професіоналізму, але бути в безпечніших умовах.
Дуже багато поранених, яким я допомогла, але вирахувати, кому врятувала життя, а кому просто допомогла — складно. Іноді рятуєш життя людині тим, що навчив надавати допомогу собі. Буває, пишуть хлопці, про яких я вже забула, бо знайомилися ще у 2015 році. Вони дякують, що я їх навчила, і це врятувало їм життя. Приємно, але це, звісно, не так ризиковано, як їхати витягувати когось на Бахмутському напрямку».
«Я не знаю, що таке “безтурботно”. Насправді хочеться Перемоги, та щоби ця безтурботність була загальною. Нещодавно мала розмову, і мені порадили зробити певні речі, аби “дати всьому лад”. У моєму розумінні лад — це те, чого більше ніколи не буде. Я можу уявити, що все буде добре чи погано, а щоб лад... Не уявляю. Але думаю, що Україна має всі шанси на Перемогу, просто потрібно дуже багато працювати. Усім».
«Військовослужбовці боронять землю з автоматом у руках, я зі словом»
Анастасія Волкова працює в Донецькій області. Її репортажі зазвичай – з міст та сіл, в які іноді не їздять навіть волонтери. Бахмут, Вугледар, Авдіївка – все це стало життям дівчини. До звуків обстрілів вона вже звикла, бо на передову їздить постійно, – ділиться дівчина з журналістами “Новин Донбасу”. Буквально останній репортаж Насті – з Сіверська. Це прифронтове місто на північ від окупованого Соледару. Воно – під постійними обстрілами російської армії. Дівчина у журналістиці вже 12 років. 10 із них – у війні. Вона завжди мріяла пов’язати життя саме із телебаченням. Народилась у Щасті на Луганщині. Війну в 2014 році застала у Луганську.
Сім’я Анастасії залишилася в окупації. Батьки не захотіли виїжджати та кидати будинок. Дівчина їх не звинувачує. Вона не звикла до того, що родина далеко, але вважає, що кожен сам приймає рішення, евакуюватись чи ні. Сама вона переїхала у Сєвєродонецьк, де й почала працювати на телебаченні. З 2014 року Анастасія документує війну та те, як вона змінює людей. «Я не можу інакше, адже війна забрала мій дім. Двічі. Я вже звикла до Сєвєродонецька, вважала його своїм домом. Обживала квартирку, купуючи всякі дрібниці на кшталт столового приладдя. Потім туди знову постукали окупанти. Я не хотіла виїжджати до останнього. Хотіла бачити, що відбувається з містом та доносити це до всього світу. Коли почалась повномасштабка, у мене не було паніки. Я встала з першими вибухами, заклеїла вікна, купила крупи, макарони, чаю та кави. Потім пішла працювати.
Знімати черги у банкомати, паніку людей. Я вже знала, що буде. І знала, як треба діяти. У мене був великий запас води, сірники, свічки. 2014-й навчив мене, до чого треба готуватися», – розповідає Анастасія Волкова. Виїхала дівчина з міста вже коли на вулицях точилися стрілецькі бої.
Після короткої перерви у Дніпрі журналістка повернулась на Донбас. Їздила в Лисичанськ до його захоплення російськими військами у липні 2022 року. «Я зрозуміла, що залишусь. Не поїду кудись, де безпечніше. Працюватиму на передовій. Адже я пройшла шлях військової журналістки із 2014 року. Так, тоді війна була не такою. Але сукупність всіх дій навчила мене, як виживати без води, світла і газу. Навчила працювати в екстремальних умовах. Я вважала, що такі люди, як я, зараз дуже потрібні – треба доносити правду. Показувати, як росіяни вбивають мирних українців, як вони позбавляють дітей їхніх батьків. Показувати, що від нас йдуть захищати країну найкращі», – каже Настя.
Потім були поїздки в Бахмут, у сусіднє селище Курдюмівка перед його окупацією, куди вже не наважувались їхати волонтери. 1 січня 2024 року Настя провела у Часів Ярі, від якого до окупованого Бахмуту менше 10 кілометрів. Разом із волонтерами вона роздавала гуманітарну допомогу місцевим мешканцям та працювала. Журналістка каже, що її головна мотивація – показувати світу жахи війни в Україні та те, хто винен у цій війні, у смертях сотень людей. Анастасія Волкова наголошує на тому, що не всі на Донбасі чекають на Росію. Це стереотип. У підвалах Авдіївки чи Бахмута були ті, хто розуміє, що Путін та мир – слова-антоніми. Багато й тих, хто чекає на перемогу України. І про це, на її думку, треба говорити.
«Всім страшно. На передовій військові жартують, що не страшно лише дурню. Але є ціль. Військовослужбовці боронять українську землю з автоматом у руках, я зі словом. В нас різні фронти. Мій – інформаційний. І поки є сили і здоров’я, я продовжуватиму боротися. Перемагаючи страх. Тому що я захищаю своїх знайомих, які залишилися в окупації і раз на тиждень запитують у мене стабільно: коли нарешті вони розгорнуть прапор України та зможуть заспівати гімн рідної країни? Так. В окупації мешкають проукраїнськи налаштовані люди. І вони чекають на деокупацію», – каже Анастасія.
Кидати свою справу вона в жодному разі не планує, бо займається важливим. Розповідає про війну: «Путін позбавив мене і ще тисячі людей дому, можливості бачитись з рідними та близькими. Я не знаю, коли зможу прогулятися знайомими стежками, пройти до знайомого озера, погодувати лебедів. А якщо стежок цих вже немає? Озеро висохло. А лебеді туди ніколи не повернуться. Десять років я не бачила рідне місто. І я така не одна. Тому для мене це справа життя. Показувати міста та села, як у них виживають люди. Показувати тих, кого війна не зламала та кого зламала, адже все це – людські історії. За всіма моїми сюжетами стоять історії про людей. Я знаю, що багато хто чекає на мої сюжети. І це вселяє в мене надію, що все недаремно. Що я на своєму місці».
Із топ-менеджменту – в армію: шлях Касатки
До повномасштабної війни – керівниця з розвитку Західного регіону компанії «Золотий вік», – від лютого 2022 року й понині Ганна є військовослужбовицею 68-го окремого батальйону тероборони «Закарпатські шаркані», – розповідають журналісти видання “Варош”. За майже 2 роки повномасштабної війни вона з нуля освоїла нову військову професію, отримала звання сержантки ЗСУ, разом із бойовим підрозділом побувала у самому пеклі війни, вийшла заміж наодинці і весь цей час лише кілька разів мала змогу міцно обійняти доньку.
Струнка, світловолоса, з відкритим ясним поглядом і м’якою щирою посмішкою – якби не військова форма та незліченні стоси товстенних папок у кабінеті, ніщо би не вказувало на те, що на її тендітних плечах останні кілька місяців тримається весь документообіг військового підрозділу. Ганна Штефанюк служить у стройовій частині батальйону «Закарпатські Шаркані» – структурному підрозділі військової частини, що відповідає за документообіг та облік особового складу. Нині вона несе службу в пункті постійної дислокації батальйону на Закарпатті – перевелася, аби бути поруч із чоловіком Іваном. Від початку повномасштабного вторгнення він захищав Україну у лавах 128-ої бригади, брав участь у боях за Гуляйполе, Херсон, Мар’їнку.
Був важко поранений торік у грудні під Соледаром, тривалий час перебував на лікуванні у шпиталі. Відтак, звільнений із військової служби за станом здоров’я, продовжує лікування вдома. Побралися Ганна з Іваном, вже будучи у війську і на відстані: на розпис чоловіка з фронту відпустити не могли, тож оформляли шлюб дистанційно.
До війни не мала «зеленого поняття» про армію
На момент, коли прийшла у військкомат, Ганна, як каже, не мала й «зеленого поняття» про армію та її устрій. Згадує, як почувши про тероборону, навіть деякий час думала, що це «якась типу громадська організація». “Мене чомусь навіть не збентежило, що оформлятися треба через військкомат, – посміхається жінка. – Лише коли побачила своє прізвище в наказі й отримала форму, усвідомила, що я – у війську”. Одразу на початку повномасштабного вторгнення свою тоді ще 13-річну доньку Ганна вивезла до батьків у Чехію. Сама ж повернулася додому і трохи пізніше телефоном сповістила батьків про те, що йде служити.
Дуже швидко 68-ий батальйон тероборони перевели в підпорядкування оперативного командування «Схід» і у квітні тероборонівці вирушили на Донеччину. Про те, що висуваються на передову, Ганна рідним не зізналася, каже: вони б лише марно «з’їли» собі всі нерви. Згадує, як уперше відчула неспокій, коли всі отримали наказ вдягнути захисне спорядження. Трохи згодом настав час для справжнього страху – перша в її житті міна прилетіла у трьохстах метрах від їхнього автобуса. “Ми такі «зелені» ще тоді були, розбіглися хто куди. Це зараз вже всі «обстріляні», знаємо, як діяти в тій чи іншій ситуації. А на початках… Звісно, що я боялася: думала, що ми будемо десь в умовно спокійному місці, а нас одразу кинули на бойові, – згадує Ганна Штефанюк. На Донеччині «Закарпатські шаркані» стояли від весни й до кінця літа.
Ганна з теплом згадує, яке сильне приємне враження справила на неї Донеччина, і як перевернулися її уявлення про цей регіон за період перебування на сході України. Каже: їхала з упередженнями та стереотипами про «сепаратистів», готувалася зустріти вороже ставлення. А натомість почула, як діти, споруджуючи іграшкові блокпости чи граючись літніми вечорами у дворах, наспівували українських пісень. А ще побачила, з якою шанобливою вдячністю ставляться до українських військових дорослі. Й понині Ганна дбайливо зберігає цілу колекцію подарованих дітьми дрібничок, яку привезла з українського багатостраждального сходу: плетені зі шнурівочок браслетики, саморобні патріотичні листівки, поробки з жовто-блакитних стрічок…
За час перебування підрозділу на бойових позиціях у батальйоні, за словами Ганни, службу несли 8 жінок: “І жодна з нас, я вам скажу, жодного разу не спасувала. Ми були у дуже важких, небезпечних умовах, але я ніколи не бачила серед наших дівчат паніки, – каже Ганна. – Кожна дівчина у нас – на своєму місці, і кожна – корисна для батальйону. Я би й сама не була тут, якби вважала інакше”. Загалом же, каже, в армії, незалежно від статі, кожен може знайти своє місце. Навіть на тій ділянці зовні не завжди видимої, але такої важливої роботи, яку сьогодні «закриває» Ганна Штефанюк, катастрофічно не вистачає людей. На запитання, що вона робитиме після завершення війни і чи бачить себе надалі у війську, каже: “Ні, в армії не залишуся. Хочу бути з донькою, з родиною, – відповідає Ганна Штефанюк. – Я би могла звільнитися з війська і зараз, оскільки маю неповнолітню дитину. Але я мушу розуміти, що зробила все від мене залежне, щоб моя совість була чиста. Тож поки я тут потрібна, не можу взяти і все кинути. Це важливо, в першу чергу, для мене”.