«Їхала куди очі дивилися»: як переселенка з Бахмуту розпочала власну справу в Кривому Розі

Фото: Перший Криворізький

Переселенка Мирослава Табак більшу частину життя прожила в Донецькій області в місті Бахмуті.

Незадовго до повномасштабної війни Мирослава працювала баристою в кав’ярні, а 24 лютого 2022 року їй довелося не просто варити каву для насолоди відвідувачів, але й заспокоювати їх, адже розпочалося повномасштабне вторгнення російських військ на територію України.

Що стало причиною виїзду з Бахмуту і як наважилася відкрити бізнес — про це редакція онлайн-медіа «Перший Криворізький» поспілкувалася з переселенкою Мирославою Табак.

Варила каву і просила зберігати спокій


Мирослава працювала в кав’ярні в центрі Бахмуту близько семи з половиною років. У перший день повномасштабного вторгнення вона поїхала на роботу та діяла за розпорядженнями керівництва.

«Добігла до роботи. Звісно, усі панікують. До 16:00 я була на роботі, на той момент я всім казала, що треба зберігати спокій, варила каву і носила тістечка», — пригадує Мирослава.




Що стало причиною виїзду з Бахмуту


Мирослава разом із чоловіком і двома дітьми — Вікою та Кирилом — до 2 квітня 2022 року лишалися в рідному місті.
Саме в цей день молодшому сину виповнилося два роки.




За словами переселенки, у місті вже не було продуктів, неможливо було скупитися. Але чоловік Мирослави Олексій — за фахом кухар, тож йому не склало труднощів зробити торт «Наполеон» і пригостити друзів.

«Це вже остання крапля була. Сину виповнилося два роки у квітні, і до нас прийшли наші друзі. А вже тоді в нас були серйозні прильоти по місту», — говорить Мирослава.Після святкування дня народження Кирила в місті були активні обстріли, які змусили родину замислитися над евакуацією.«Це чотири таких серйозних прильоти по місту, один не дуже далеко від нашого будинку. Ми сиділи в під’їзді, і діти їли тортик уже там, на санях. Десь через два дні ми зібралися і вирішили їхати, куди очі дивилися», — каже Мирослава.

Спочатку родина поїхала до сестри Мирослави в Лозову, а наступного дня вирішили виїжджати до Кривого Рогу.

Чому обрали Кривий Ріг новим місцем для життя


Олексію та Мирославі хотілося знайти житло ближче до Донеччини, адже їм, як і більшості українців, на початку війни здавалося, що поїздка в інше місто чи країну триватиме не більше місяця. Утім, коли настає час обирати місто для переїзду, чимало людей звертають увагу на цінову політику, щоб перший час можна було почуватися більш-менш комфортно.

Ось так і родина Мирослави спершу моніторила Дніпро, але ціни на оренду житла там виявилися високі — від семи тисяч гривень. Роздивлялися як варіант і місто Кременчук, але, за словами Мирослави, через перенаселення квартири теж були дорогі. А потім родина розглянула ціни на оренду житла в Кривому Розі, і тут був кращий варіант винайму житла для сім’ї.

«Ми три місяці прожили безкоштовно, потім почали сплачували оренду. А так дуже вдячні, що нам дали трішки оговтатись від переїзду. Так, Кривий Ріг нас зустрів добре, нам пощастило», — каже переселенка з Бахмуту.

Зародження власної справи у Кривому Розі


«Почав дивитися оголошення. Перейшов в інший суші-бар працювати. Там не задалося із керівництвом, я звідти пішов, і ми почали свою справу», — розповідає чоловік Мирослави Олексій Тарасенко.




Мирослава Табак, за фахом фінансистка, спробувала подати грант і скласти бізнес-план самостійно. Проте не з першої спроби вдалося порадіти новій підприємницькій діяльності.

«Ми мріяли ще в Бахмуті відкрити власну справу, але не було можливості. [Відкриттю] посприяв невеликий конфлікт на роботі в чоловіка. Я йому кажу: “Тут є така тема — гранти. Держава зараз дає гроші, і їх не треба повертати”», — говорить підприємниця.

На початку треба було розробити й подати бізнес-план. На другому етапі бізнес-планування проводилися збір і аналіз інформації про продукцію, ринки, споживачів, конкурентів тощо. На третьому етапі — на переговорах з інвесторами — бізнес-план Мирослави не затвердили, аргументувавши це тим, що він був недостатньо наповнений.

«П’ять людей питають тебе, що і як за планом, але “зарубали” вони мій план, треба було його розписати детальніше. На той час у нас уже був договір з орендодавцем цього приміщення, і виходить, у нас уже горіла оренда. Ми не могли деякий час дочекатися відповіді, й довелося своїми зусиллями [відкривати власну справу]. У нас є родичі заможні, й довелося їх попросити допомогти нам, бо вже механізм був запущений», — ділиться власниця суші-бару.

Що кажуть відвідувачі про суші-бар


До закладу щодня приходять і криворіжці, і переселенці. Відвідувачі діляться, що прийом у суші-барі теплий, подобаються суші, кава й інші страви.

Постійна відвідувачка Анастасія Лобач розповідає: «Я сама з міста Сіверська, яке розташоване в Донецькій області, за 40 кілометрів від Бахмуту. Приїхала я сюди зі своєю сім’єю на початку війни й весь цей час проживаю в Кривому Розі».

Про заклад дівчина дізналася із соцмереж, бо його власницю знає зі студентських років — навчалися разом.

«Прийшло мені запрошення. Я спочатку не зрозуміла, що в нас за новий заклад, а коли зрозуміла, хто мене додає в друзі в інстаграм, хто запрошує, мені було дуже приємно. Міра запросила мене, коли вони тільки відкрилися, я приїхала, мені сподобалося те, що сам прийом був теплий. Дуже довгий час ми не бачилися, а тут, далеко від дому, зустріти людину, яку дуже довго не бачиш, рідну, було дуже приємно», — говорить Анастасія Лобач.


Жити далі в Кривому Розі


Мирослава разом із родиною планує й надалі жити і розвиватись у Кривому Розі.

«Основне — це не замикатися в собі. Треба жити далі, треба думати про те, що головне, що всі живі та здорові. І треба влаштовувати своє життя далі, рухатися тільки вперед. У Бахмут, мабуть, ми вже не повернемося, тому що ми розуміємо, що це багато років буде ехо війни. Будемо жити далі вже в Кривому Розі», — розповідає переселенка.


Відео: Даніїл Токмаков

Редактор: Софія Скиба