Підтримка та солідарність: як ЛГБТК-спільнота в Кривому Розі долає виклики війни

Представники спільноти ЛГБТК+ у Кривому Розі з початком повномасштабного вторгнення РФ постали перед труднощами.

Активіст Борис Золотченко взяв на себе важливе завдання підтримки та захисту членів спільноти.

Борис — голова регіонального осередку ВГО «Гей-альянс Україна» в Дніпропетровській області та організатор КривбасПрайду. Він об’єднав зусилля багатьох людей та організацій для безпеки і підтримки спільноти під час нового етапу війни РФ проти України.

Поза межами свого активізму Борис працює в ІТ-сфері в міжнародній компанії. Він фахівець із кібербезпеки.


Ми поспілкувались із Борисом про те, як на криворізьку ЛГБТК+ спільноту вплинуло повномасштабне вторгнення РФ.

Ми не знали, що буде далі, не могли побудувати плани

«Перша думка була про те, що робити з людьми, як їм допомогти, як заспокоїти. Я знав точно, що люди до мене прийдуть. І в той самий момент, коли я про це подумав, мені почали телефонувати і питати: “Що мені робити? Мені страшно”», — пригадує Борис.

Чоловік зрозумів, що треба принаймні поговорити з кожною та кожним із криворізької ЛГБТК-спільноти, хто цього потребував. Коли всі, кому було страшно і кому була необхідна порада, зібрались, вирішили, що краще «боятись разом», і це було правильне рішення, вважає Борис, адже так було легше морально пережити перші дні повномасштабної війни.

Частина хлопців одразу опинилась без роботи, оскільки деякі власники закривали свій бізнес і виїжджали з міста або країни. Відповідно люди залишились без грошей та житла, тому протягом першого місяця 10 чоловіків жили у двокімнатній квартирі Бориса.

«Думка виїхати з міста, можливо, проскакувала. Але, по-перше, уже діяла заборона на виїзд із країни чоловікам, а ми законослухняні громадяни, і найголовніше — на кого кинути людей? Це зіграло вирішальну роль у тому, що ми залишились у місті. Можливо, я міг би виїхати, бо маю певні фізичні проблеми. Але що робити з іншими?», — говорить Борис.

Чоловік мав певний резерв грошей, щоб у разі підходу військ РФ до Кривого Рогу та ймовірної окупації міста всі десятеро тимчасових пожильців Бориса принаймні могли виїхати з міста. Тривожні валізи були зібрані за два тижні до початку повномасштабної, вони вже розуміли, що вторгнення буде.

Одразу після ракетних обстрілів РФ Борис і хлопці, які оселились у нього вдома, допомагали на блокпостах, носили пісок, плели сітки, збирали речі для захисників, здавали кров, готували обіди для тероборонівців.

«Ми весь час щось робили, це допомагало і самим пережити перші тривожні дні, і відчувати себе долученими до розв’язання проблем, і не зійти з розуму», — пригадує Борис.

У перші дні, коли хлопці збирали й передавали речі для захисників у пункти прийому, найновішими їхніми речами були брендовані футболки КривбасПрайду.

«Ми ще думали, чи варто. Можливо, наші військові не захочуть їх носити. Але з іншого боку, це дуже якісні футболки, ми робили їх для себе. Їх із задоволенням узяли», — розповідає Борис.

Шелтери

Приблизно за місяць після початку повномасштабного вторгнення Борис винайняв дві квартири, аби розселити хлопців, які жили в нього вдома, і переселенців із міст, що були окуповані або зазнавали обстрілів. Дізнавались про таку можливість «сарафанним радіо», Борис ніде не публікував цієї інформації.

«Я боявся великого напливу, боявся не справитись. Якщо людина зверталась до мене безпосередньо, я допомагав із поселенням», — каже криворіжець.

Через ці шелтери пройшло до 50 людей із Донецької, Херсонської, Миколаївської, Одеської областей.

Деякий час сплачувати оренду допомагали міжнародні організації, крім того, для мешканців шелтерів закупили ковдри, зимові речі, генератор, продуктові набори. Також у межах гранту була можливість надавати психологічну допомогу.

«Ці кошти допомогли прожити зиму відносно спокійно. Одна з квартир здавалась узагалі без меблів, частину меблів я перевіз зі своєї квартири», — пригадує Борис.

Своїм коштом Борис дотепер сплачує оренду за нових знайомих, зараз там живуть троє людей — двоє хлопців із Кривого Рогу та переселенець з Енергодару.

Криворіжці внаслідок війни втратили роботу, а через орієнтацію не можуть повернутись до своїх родин — їх не приймають їхні батьки. Зараз вони працюють, але це не високооплачувані роботи, вони не зможуть за ці гроші жити та сплачувати за квартиру.

«Я не можу не допомогти людям, яким це необхідно», — пояснює Борис.

Давид

22-річний криворіжець Давид — мешканець шелтеру. Через орієнтацію його не приймає родина. Батьки вигнали хлопця з дому, коли йому було 15 років. Деякий час він жив у друзів, поки не став заробляти гроші сам, але під час війни в Давида з’явились проблеми з роботою, тож він опинився в шелтері.


Давид відповідальний за цей шелтер: за порядок, за те, щоб не було сварок. А ще хлопець веде квір-хор. До війни в хорі співали 18 людей, нині — удвічі менше.

«Немає роботи, мені страшно за рідних, за всіх нас. Боюсь, що кожен день може бути останнім. Хор — це психологічне розвантаження, допомагає підняти настрій. Також нас дуже підтримує Борис, розмовляє, не дає впасти духом. Це допомогло дуже багатьом людям, і це те, що тримає мене», — каже Давид.

Деякі переселенці приїжджали з мінімумом речей. Борис і Давид допомагали придбати необхідне, знайти лікаря тощо.

«Ми чекаємо фінансування від міжнародних партнерів, — додає Борис, — це закриє одразу кілька питань, зокрема і з працевлаштуванням Давида, адже він хороший організатор та волонтер, і я хочу, щоб він був співкоординатором майбутнього ком’юніті-центру для ЛГБТК-людей у Кривому Розі».

Під час нашої розмови з Давидом у шелтер із роботи повернувся 21-річний Дмитро (ім’я змінено з метою безпеки). Він виїхав з Енергодару, щойно місто окупували російські солдати.

Дмитро

«Виїжджати було важко, деякі автобуси навіть потрапили під обстріли. Проїхали близько п’яти блокпостів, перш ніж дістатися Запоріжжя», — каже Дмитро.

Із Запоріжжя хлопець приїхав у Кривий Ріг. Це місто здавалось йому безпечним.

«Уже тут я познайомився з Давидом і Борисом, вони допомагають триматись. Постійно підтримували та підтримують», — каже Дмитро.

Зараз хлопець працює водієм таксі, займається боксом.

Вдома залишилась родина Дмитра: батько, мама, сестра і маленький брат. Батько Дмитра працює на Запорізькій атомній станції. Зараз зв’язку з ріднею зовсім немає.

Найближчі плани

«Ми чекаємо на ком’юніті-центр у Кривому Розі, і ми зможемо допомагати більше: продуктами, гігієнічними засобами, надавати психологічну та юридичну допомогу», — каже Борис.

Чи може ЛГБТК+ людина звернутись по допомогу у звичайні шелтери? Звісно, каже Борис, але завжди існує певний ризик.

«Поки людина не говорить про себе, ніхто не знає, але якщо він піде зустрітись із хлопцем і це стане відомо — не виключені стигма та дискримінація. Особливо складно трансперсонам, яким доводиться на якомусь етапі просто знущатись із себе», — каже Борис.

Під час спілкування з міжнародними партнерами чоловік висвітлює злочини, які скоює армія РФ, зокрема й відносно ЛГБТК-людей.

«Я багато давав інформації про ці злочини, один із переселенців з окупованого міста давав інформацію представниці ООН, і це — ще один цвях у кришку труни Путіна. Ми працюємо, донатимо, сподіваємось на перемогу і на те, що все зміниться», — каже Борис.

Ерік

33-річний трансчоловік Ерік працює у сфері СЕО — оптимізації ресурсів під пошукові системи. У перші дні повномасштабного вторгнення Ерік намагався вступити в лави ЗСУ, проте поки що його вмінням не знайшлось застосування. Тому чоловік допомагає армії донатами.



Він не вважає, що виклики, які постають перед ЛГБТК-людьми під час війни, суттєво відрізняються від тих, що й перед усіма українцями — на початку війни, як і в усіх, це були страх і нерозуміння того, що буде завтра, бігти кудись чи залишатись. Але все ж є деякі відмінності.

«Я знаю, що багато критики дістається ЛГБТК-людям, які виїхали з України, але виїхало в принципі багато людей — не лише представниці та представники нашої спільноти. А все каміння летить у них. Також багато негативних коментарів під дописами у спільноті ЛГБТК-військових, це дуже неприємно», — каже Ерік.

Подібні коментарі не лише знецінюють внесок ЛГБТК-захисників і захисниць у перемогу, а і суттєво затримують прийняття закону про реєстровані цивільні партнерства через тиск суспільства.
Ерік сподівається, що в Україні відбудуться відповідні реформи, нарешті приймуть закон щодо реєстрованих цивільних партнерств, а згодом і шлюбів.

«Ці партнерства будуть хоч маленьким, але кроком назустріч Європейському Союзу. Там такі цінності сприймаються, толеруються, і мені здається, що ми показали б себе з кращого боку, якби в нас це було. Допоки ми будемо поводитись, як у РФ, доти в нас буде певний комунікаційний бар’єр із європейською спільнотою», — вважає Ерік.

Антоніна

Антоніна Романова — режисерка театру, працювала за фахом в різних театрах України, трішки грала, як акторка і перформерка.

Антоніна з Сімферополя, але у 2014 році після “референдуму” виїхала з Криму.

25 лютого 2022 року Антоніна записалась у ТрО Києва, потім стала мінометницею, зараз вона у мінометному підрозділі на Донеччині.

“Мені дуже пощастило, я очікувала більш гомофобного та трансфобного прийому в українській армії, але армія мене здивувала, бо все не так погано, як я очікувала. У нас дуже толерантний до мене використовують мої займенники, я працюю, все ок. Є інші кейси, коли все не так добре, бувають гомофобні підрозділи і там хлопцям та дівчатам несолодко”, — розповідає Антоніна.

Вона — учасниця спільноти Військові ЛГБТК+.
Метою спільноти є боротьба за права ЛГБТК+.

“Наразі критично — це право на шлюб, під час воєнного стану шлюб не можливий, тому ми боремось за партнерства, ми сподіваємось, що за закон про партнерства проголосують”, — каже Антоніна.

Головне, що спільнота робить для цього — це видимість.

“Було враження, що ЛГБТК+ військових в українській армії не існує, а ми є і нас досить багато. Ми є всюди, присутні в кожній частині. Ми такі самі громадяни України, так само потребуємо рівних прав. Зараз ми ризикуємо своїм життям, якщо з нами щось станеться, необхідно, щоб наші партнери/партнерки могли потрапити до нас у реанімацію або займатись нашим похованням”, — пояснює Антоніна.

Є ще декілька моментів, які також потребує спільнота, але, на жаль, їх немає в тому законі про партнерство, це — усиновлення дітей.

“Існує міт, що якщо дати дозвіл ЛГБТК+ людям усиновлювати дітей, то вони почнуть їх розбещувати. По-перше, це не так. А по-друге, у ЛГБТК+ вже є діти, і навіть є багатодітні сім’ї. Це питання про права цих дітей”, — каже Антоніна.

Після прийняття закону про партнерства, спільнота військових ЛГБТК+ планує говорити про шлюб і всиновлення дітей.