Вчителька з тимчасово окупованого села Херсонщини навчає криворізьких дітей

Вчителька української мови та літератури Марина Дзуган з Херсонської області, коли російські війська зайшли в Іванівку, переймалася, що ті можуть скривдити її та родину через десятки українських книжок вдома. Тому влітку 2022 року разом з родиною була вимушена тікати з тимчасово окупованого села, яке і сьогодні ще не підконтрольне українським військовим.

Майже 5 місяців життя під окупацією Марина продовжувала навчати школярів української мови, поки окупаційна влада не дісталася до школи в Іванівці.

«Педагоги Іванівського ліцею №2 працювали до останнього, навіть коли вже почалася повномасштабна війна Росії в Україні та окупанти увійшли у місто. Навчальний рік закінчується у червні, тож до червня 2022 року ще працювали. Але коли вони дісталися до освіти, то ми розуміли, що будуть змушувати вчителів виходити працювати, саме тоді прийняли рішення їхати.

А так працювали до останнього, скільки можна було працювали. Ми проводили дистанційно уроки, давали завдання, щоб учні могли закінчити навчальний рік», — розповідає журналістці «Першого Криворізького» Марина Дзуган.

Сьогодні жінка працює вчителькою української мови та літератури та заступницею директора з навчально-виховної роботи у Новопільському ліцеї Криворізького району, закінчила курси шиття та почала життя з чистого аркуша.

«Напевно так було треба»: біля Кривого Рогу зламалося авто

Дорога тривалістю майже у шість днів з Іванівки до Запоріжжя, а потім і до Кривого Рогу була дуже важкою для Марини та її родини. Вчителька згадує, що доводилося брехати, переїжджаючи російські блокпости, щоб ті пропустили далі та не скривдили їх.

«Ми виїхали, коли дізналися, що окупанти планують перепис населення. А оскільки у мене ж мама вчителька української мови і літератури, то ми переймалися, що до нас одних з перших можуть прийти, а у нас вдома книжок з української мови та літератури було багато», — згадує донька Марини Катерина Дзуган.

Марина також розповідає, що після в'їзду на підконтрольну Україні територію вони разом з родиною планували їхати до Києва, але дорогою завітали до родини тітки, яка живе під Кривим Рогом у Новопіллі.

«Думали, що провідаємо їх та поїдемо далі на Київ і там будемо шукати житло, роботу. Але нас підвела наша машина, вона не хотіла далі їхати через поломку. Це сталося якраз біля Новопілля, де живе моя тітка. А там нас вже вмовили залишитися, і ми не пошкодували ні на мить», — говорить Марина.

У Новопільський ліцей Марина потрапила вже під час влаштування молодшого сина на навчання у 9 клас, там їй запропонували вийти на декретне місце вчительки української мови та літератури та заступниці директора з виховної роботи.


Зазначимо, що з початку повномасштабної війни Росії в Україні педагогічний колектив Дніпропетровщини прийняв майже 370 вчителів-переселенців. У 2023 році найбільше таких вчителів у школах Дніпра, Кам’янського та Кривого Рогу. Вони приїхали переважно з Луганської, Донецької, Харківської, Херсонської та Запорізької областей.

«І от так я і залишилася в цій школі, поки працюю тут. Колектив дуже добре мене прийняв, а після року роботи у ліцеї, то взагалі як рідні, замінили мені мій педагогічний колектив Іванівського ліцею №2.

А діти, то взагалі не відчули різниці, бо дали мені 5 клас, який щойно перейшов з початкової школи у середню, де апріорі змінюються вчителі та з'являються нові предмети», — говорить Марина.

Сьогодні у Новопільському ліцеї учні навчаються дистанційно, тому Марина зустрічається зі школярами лише під час онлайн-уроків.

«Руки чимось зайняті й ми забуваємо про проблеми»

Більшість переселенців та переселенок виїжджають зі своїх рідних міст та сіл у невідомість, деякі пережили та стали свідками жахливих дій окупантів: насильство, ґвалтування та примушування до співпраці з окупаційною владою.

Тому для багатьох ВПО важливо знаходитися поміж людей, які також мають подібні історії і тих, хто хоче допомогти їм облаштуватися та реалізуватися у новому місті.

Марина Дзуган згадує, що відійти від думки, що все «нажите» довелося залишити в окупованій Іванівці, їй допомогли курси шиття під назвою «Шити далеко від дому» в одному з криворізьких Центрів допомоги переселенцям.

«Це якраз були перші дні відпустки, і я дізналася з допису в соціальній мережі, що можна пройти безкоштовні курси шиття. Я записалася і зрозуміла, що моє ще одне хобі — шити. Мені дуже сподобалося:познайомилася з багатьма людьми, з якими досі спілкуюся, зробила добру справу, бо постіль, рушники та інше були передані волонтерами на прифронтові та деокуповані території», — розповідає Марина.

Координаторка проєкту «Шити далеко від дому» Катерина Білик говорить, що коли переселенці приходили у центр, то вони забували про всі свої проблеми, вони знайомилися з людьми, вони розуміли, що є такі самі люди, як вони. Такі, які потребують спілкування, потребують поради.

«Знаєте, як ще буває: руки чимось зайняті й забуваєш про те, що в голові. І це працює. Дівчата, жінки були, з радістю до нас приходили і чоловіки. Вони виходили з центру з посмішкою, вони не хотіли йти. У нас група була поділена на дві категорії: перша 3 години й друга 3 години. Дівчата залишалися та просили: будь ласка, можна ще? Але потік людей був такий великий, ми розраховували на це, але не сподівалися, що у нас на перед буде запис», — говорить Катерина Білик.

У навчальному центрі переселенці могли опанувати основи шиття, а ще діти та дорослі мали можливість отримати допомогу психолога. Навчання тривало 2-3 тижні, а сеанси психолога — до пів року. Те, що відшивали у центрі, волонтери безоплатно віддавали людям у прифронтові та деокуповані міста.

Відчуття спокою, коли ти в безпеці

Марина Дзуган 21 рік пропрацювала в Іванівському ліцеї №2, і навіть після окупації села російськими військами, вона продовжувала роботу допоки могла. Сьогодні, перебуваючи далеко від дому, Марина продовжує слідкувати за ситуацією в рідному селі.

«Багато хто з моїх колег залишилися в Іванівці, але не пішли на співпрацю з окупаційною владою. Там зараз, за моєю інформацією, викладають взагалі люди, які не мають педагогічної освіти. Там як таких бойових дій немає, там люди живуть: концерти на день Іванівки, на День вчителя. Я інколи проглядаю їхні відео для того, щоб розуміти, яка там ситуація.

Люди продовжують жити, хто зневірився, хто перейшов на бік окупантів, а хто ще чекає, чекає перемоги. Вірить, що вона буде», — говорить Марина.

Більше про виїзд Марини Дзуган з тимчасово окупованого села та початок життя у зовсім незнайомому місті дивись у відео нижче.