Про втрати, збори та відчуття безвиході: історія волонтерки Юлії Бондаренко

Волонтери не безстрашні й не всесильні, але часто мають відкидати страх і показувати силу, щоб бути надійним тилом. Це історія про мешканку Кривого Рогу, яка закриває сотні зборів і передає військовим автівки, тактичну медицину та навіть зброю. Юлія Бондаренко поділилась з 1kr.ua історією «своєї» війни.

До початку повномасштабного російського вторгнення Юлія працювала менеджером з продажів вікон. За освітою вона — інженер. Про ймовірність великої війни з Росією, каже Юля, її попереджав чоловік — ветеран АТО. Задовго до Нового 2022 року Сергій, чоловік Юлії, просив дружину з дітьми виїхати, бо «буде біда». Зранку 24 лютого Юлія прокинулась від вибухів. Сергій на той момент працював у Дніпрі, але вже ввечері повернувся до Кривого Рогу.

Сім’я повечеряла, і Сергій запропонував дружині з’їздити «на бригаду» (йдеться про 129-ту криворізьку бригаду тероборони), подивитись, як там справи. Він дістав із шафи бронежилет і зброю, які всі ці роки чекали свого часу. За 20 хвилин на місці базування тероборони він уже був у повному бойовому спорядженні. Сергій підвів до дружини незнайомого їй чоловіка і сказав, що той відвезе її додому.

Тієї ж ночі вони вийшли на позиції, — каже Юлія Бондаренко. — А вже зранку перший дзвінок мені був від Світлани Янович, дружини іншого ветерана АТО: «Юль, потрібна тепла форма». У мене був абсолютно шоковий стан, тому що я під серцем носила дитину, про яку ми мріяли… Я не планувала волонтерити.

«Після фрази “Доброго вечора, я з України” всім було зрозуміло, що треба робити»

Волонтерство Юлії почалось, коли Сергій 25 чи 26 лютого записав відео, яке стало відомим далеко за межами Кривого Рогу й отримало шалений відгук.


Жінці почали дзвонити люди з Ізраїлю, Німеччини, Америки, Австралії та пропонували допомогу. За два дні Юлія, не знаючи польської мови, розібралася в різновидах дронів, тепловізорів та дізналася про те, як їх знайти й доставити до Кривого Рогу. Перші тепловізори 28 лютого вже були в Кривому Розі.

Коли була перша тривога, ми спустились у підвал, — каже Софія, донька Юлії. — У нас там було трошечки світла, у сусідів були павербанки, мама заряджала телефон. І було страшно.

У волонтерстві проходили дні за днями, росіяни підходили все ближче до Кривого Рогу. Юлія каже: мала внутрішній протест проти виїзду, але почали бомбити Енергодар, і вона злякалась радіації та інших речей, які могли б нашкодити дитині, якою Юлія була вагітна. Погодившись на пропозицію товариша, який вивозив родичок із дітьми, жінка з дітьми поїхала до Тернополя, де пробула місяць. На згадку про Сергія Юлія взяла із собою обпалений прапор, який він виніс з Іловайська у 2014 році, і сорочку, яку йому вишивала.

Тоді стільки див траплялося, у перші місяці, — каже вона. — Я ніколи в житті не мала справи з митницею, ніколи не була за кордоном. Фури з гуманітаркою о першій ночі не пропускають, на митниці — якісь питання. У соцмережах львівські чиновники відгукуються о першій ночі, включаються в ці процеси… Після фрази «Доброго вечора, я з України» всім було зрозуміло, що треба робити.

«Це дуже важливо для них (військових — авт.), але мені здається, що вони просто не знають, наскільки це важливо і для нас»

За час повномасштабного вторгнення Росії Юлія ще з двома волонтерами — Світланою Янович і Русланом Бондаренком — закрила сотні зборів для військових, передала безліч допомоги: такмеду, дронів і навіть зброї. Зокрема, з допомогою волонтерів та небайдужих криворіжців збирали навіть на реактивні системи залпового вогню. Обов’язки в команді розподілені: Світлана генерує ідеї, Юлія шукає гроші, Руслан займається всіма іншими логістичними й не тільки процесами. Волонтери передали військовим уже понад 50 машин. Юлія каже: військовим така допомога підіймає бойовий дух. Коли вони звертаються по допомогу, найчастіше не вірять, що щось дійсно з цього вдасться.

Коли дзвонять із запитом і говорять: «Допоможи з машиною, тому що ми хлопця п’ять годин на собі несли… Так, ми його врятували. Мінус дві руки й нога. Просто час»… Пікапи вони використовують для евакуації поранених, — каже волонтерка. — Коли я отримую повідомлення «Сьогодні ми шістьох вивезли. А сьогодні стільки-то», я розумію, що це не дарма.

«Втрати війни, яких ніхто ніколи не порахує»

Скільки б ти не робив, що б ти не робив, все одно ти продовжуєш втрачати, — говорить Юлія. — Ми з Сергієм втратили за цей рік двох дітей. Це такі втрати війни, яких ніколи ніхто не порахує.

Про вагітність подружжя дізналось на Різдво — 25 грудня 2021 року. Ім’я для хлопчика обрали Левко. Вагітність проходила добре, без ускладнень. У травні у здорової жінки, яка носила здорову дитину, сталися передчасні пологи. Хлопчик не вижив.

6 травня, коли це сталось, це був звичайний день, — згадує Юлія. — Я собі гуляла. А потім увечері за 20 хвилин — усе. Лікарі казали, що відновлювалась добре, і можна спробувати ще. І ми спробували. Усі навколо повторювали, що я потрібна чоловіку і країні в дуже важливій ролі волонтерки. Я не знала, що відповідати, але волонтерила…

Пройшло пів року. Наступна вагітність Юлії обірвалась.

Кожен день я говорю з людьми, щось роблю, а всередині просто стоїть крик. Мій стан — це стан безвиході. Моя психологиня сказала таку ключову штуку, з якою я, мабуть, дуже згодна: «Ти збираєшся приводити у світ людину, а сама жити боїшся». Кожної ночі ці тривоги — це лотерея. Куди воно летить, і чи буде у нас ранок… І чи маю я на це право.

«Зупинятись точно рано»

Кандидатка психологічних наук Катерина Бондар говорить: будь-яка складна життєва подія або травма ламає декілька сфер життя, відбивається на фізіологічному і психологічному рівнях. Щоб пережити таке, потрібні соціальна підтримка — психолог, або лікар, або священник, — і простір для емоційної розрядки. А ще піклування про когось дає поштовх до одужання.

Юлія Бондаренко продовжує волонтерити, працювати та піклуватись про сім’ю.

24 лютого суспільство згуртувалось, усі чітко розділяли, де чорне, де біле. І зараз от знову пройшов час — і знову все змазується. Якщо раніше ми закривали збір на машину за три дні, зараз — за місяць. А кожен день війни рахується не в грошах, а в людських життях. Зупинятись точно рано: усе сумно закінчиться, якщо зупинимось і ми.