Мрію зняти кіно у Кривому Розі, — власник відеопродакшену Данило Женчур

Від оператора весіль у Кривому Розі до власника продакшн-компанії у Києві. Як криворіжець Данило Женчур почав знімати, два рази переїжджав до Києва та продюсував кліп для Jerry Heil.

Данило Женчур закінчив Криворізький національний університет за спеціальністю “Маркетинг”. Після першої спроби переїхати до Києва й знайти роботу Данило повернувся в Кривий Ріг і почав знімати весілля. Згодом зібрав команду з трьох людей, і вони разом знову поїхали до столиці. Так з'явився відеопродакшн “Можем”.

Серед клієнтів — Puma, PepsiCo, Favbet, Shell тощо. Детальніше про переїзд, кар'єрний шлях та мрії знімати кіно Данило розповів журналістці “Першого Криворізького”.



Завжди бачив себе в рекламі та медіа. Після закінчення універу я подивився по вакансіях, подумав, що хочу бути крутим маркетологом, і поїхав до Києва. Це було у 2014 році, тоді зарплату пропонували десь чотири-п'ять тисяч гривень. Я декілька місяців походив по співбесідах, всюди запрошували на роботу, але зарплата мене не влаштовувала.

Так я повернувся в Кривий Ріг. Знайшов роботу торговельним представником, але все одно бачив себе в рекламі, медіа — завжди цим цікавився. І моя майбутня партнерка тоді сказала: “А давай ти будеш відосікі мені знімати”. Так я і почав знімати. З замовлень спочатку були дитячі відеовізитки, потім весілля — на цьому я вчився працювати. Згодом почалися роботи з рекламними промо.

У Києві вдалося облаштуватися тільки з другого разу. Треба було пройти дуже великий шлях, щоб у 2019 році переїхати знову. У Кривому Розі я працював з 2014 по 2019 рік, і коли ти працюєш на однакових весіллях, на однакових локаціях, хочеш робити вже якісніший контент і працювати з більшими бюджетами. Після перших замовлень пішов “сарафан”, і я їздив до Києва раз на місяць, потім частіше. Я зрозумів, що там набагато більший попит і більше можливостей для зростання. Окрім грошей, для мене пріоритетом був також досвід.



Команду зібрав ще у Кривому Розі. Їх було троє: два режисери монтажу й один оператор. Таким складом ми працювали вже в Києві на весіллях.

Тема відеоконтенту взагалі дуже складна. З кожним роком я отримував досвід і зрозумів, що якщо в команді буде дві-три людини — ми обмежені в якихось технологіях, знаннях. Я вважаю, що спеціаліст повинен бути вузькопрофільним, а не навпаки. Так у нас з'явилися моушен-дизайнери — фахівці, які створюють анімаційну графіку, тобто зображення, що рухаються. Ми самі їх навчаємо — це одна з наших фішок. Коли замовлень ставало більше, то вже наймали проєктних менеджерів, операторів.

Також у нас є постпродакшн. Що туди входить: комунікація з клієнтом, оперативний монтаж, моушен-дизайн.

До 24 лютого у нас були амбітні плани. Ми збиралися працювати з рекламними компаніями та з дуже великими бюджетами. Наша команда була готова до цього. Я собі за це дорікаю трохи, але я бачив, що мій бізнес розвиватиметься. У мене не було навіть думки, що щось піде не так. Ми навіть збиралися наймати нових людей.

Перші два місяці для мене, як для керівника, найголовнішою була безпека. Тому все, що я міг зробити — допомагати фінансово. У квітні я купив багатьом людям освітні курси, щоб вони максимально вийшли зі стресу. Ми всі допомагали паралельно роликами в підтримку ЗСУ й України, вони були для іноземної аудиторії.


В кінці квітня я зібрав команду в зумі й сказав: “Ми не знаємо, наскільки це може затягнутися. Треба працювати”. Тоді й клієнти почали повертатися, багато з них залишися з нами. Але всім суттєво урізали маркетингові контракти, тому ми перейшли на дешевші пакети послуг. Є навіть клієнти, які замовляють зараз відео на період вже після війни, думаю, як вони будуть потім комунікувати з аудиторією. Це мене дуже здивувало. І оскільки зараз дешевший прайс, вони цим користуються. І нам добре, і клієнт має контент.

Українські компанії виходять на європейський ринок. Після початку повномасштабної війни український бізнес почав виходити на європейський ринок, і завдяки цьому у нас також з?явилася робота. На український продакшн звернули увагу закордоном і теж замовляють у нас відео.

Європейський замовник менш прискіпливий, ніж український. В Україні ми маємо багато конкурентів – і всі найкращі, всі професіонали. Тому і клієнти мають з чого вибирати, звідси й більша вибагливість.

Найдорожче замовлення коштувало 850 тисяч гривень. Це була робота у 2021 році. Клієнта не скажу, щоб конкуренти не забрали.

Наймасштабніший проєкт — кліп для Jerry Heil. І він став моєю першою продюсерською роботою. Було мільйон факапів, які я якимось чудом вирішив. Я тоді постійно був на заспокійливих, бо була ілюзія, що є команда і ми можемо це зробити. На знімальному майданчику працювало близько ста людей і ми мали зробити все за три дні. Компанії виповнився рік, коли ми це знімали. Завдяки цьому досвіду я зрозумів, що продакшн треба масштабувати, розширювати команду. Щоб бути кращим – треба ризикувати й працювати з тим, чим ніколи не працював.


Мрію ще з Кривого Рогу знімати кіно. Зараз я вчуся в Ukrainian Film School на продюсера. Після перемоги України над РФ хочу знімати фільми, щоб українське кіно дивилися, і воно приносило кошти. Обов'язково хочу зняти фільми в Кривому Розі. Близько 30% усього українського кіно знімалося у нашому місті, наприклад, “Носоріг” Олега Сенцова, “Червоний” за романом Андрія Кокотюхи тощо.

Сам по собі українець — сильна людина, і є таким не “завдяки, а всупереч”. Я проаналізував фільми, які в нас зараз є. Можливо, хтось кине камінь в мене, але в тій же українській літературі ми завжди мученики. Я навпаки хочу, щоб у персонажа були певні обставини, за яких він ріс, ставав сильнішим.

Хочу показати звичайного криворіжця, який постає перед труднощами коронавірусу, війни. Щоб він дав заразливий приклад — так, зараз війна, але зараз саме той час, щоб виховати себе.

Формула успіху українського кіно — нам потрібно навчитися його продавати. Найжорсткіша проблема вітчизняного кінематографа — люди, які ним не цікавляться.

Я вважаю себе криворіжцем. Люблю Київ, але…