Безпечні вечори у Кривому Розі. Коміки, фотографи та музиканти волонтерять для ЗСУ

«Щоб не плакати, я сміялась», – думаю я, коли завершую роботу над репортажем про життя під час війни криворізьких креативників.

Частину з них тисячі криворіжців знають як успішних гумористів, телеведучих, фотографок, організаторів весіль, звукорежисерів, музикантів – людей, які вміють робити свято будь-де і будь-коли.

Чи є у них зараз робота, – питаю у давніх знайомих, які щодня ось вже пів року пишуть про сотні й тисячі закритих потреб військових і переселенців. Спойлер: є. Але безоплатно.

Гортаю стрічку новин, питаю – так що будемо робити? А моя дружина каже: “ну проведу уроки онлайн, і тоді може й поїдемо до мами”. І тут я зрозумів – нас не перемогти, – ніби жартує, але водночас абсолютно серйозно згадує своє 24 лютого Олексій Верзан, педагог-організатор Криворізької гімназії №91.

Його знають як хлопця, який завжди підтримає тему, розвеселить і допоможе. Вчителю математики за фахом вдалося стати чудовим ведучим весіль та корпоративів. А ще у нього солідний за мірками Кривого Рогу гумористичний бекґраунд – хлопець брав участь у міських, обласних та національних гумористичних фестах, а деякі й сам організовував. Тож збирати людей навколо ідеї він вмів завжди.

Ми із дружиною і нашою кицькою виїхали у село до тещі. І от в ті перші дні війни проскакували сторіз – потрібна допомога на такому-то блокпості, зробити те-то, розкидати пісок, десь там підвезти щось і так далі. І так 1-2-3-4, і я, поки сидів у тещі в селі, подумав: “А чого я тут сиджу? Поїхали допомагати, – говорить Олексій.

Щоб дістатись із села додому, треба було знайти транспорт – міжміські маршрути на той момент скасували. Подружжя Верзан скористалося чатом у Viber, де односельці зазвичай домовляються, хто кого може підвезти із села у місто чи навпаки.

І тоді я створив групу у Telegram, який став надзвичайно популярним. Написав так “Кривой Рог. Помощь блокпостам”. Спочатку думав, що це буде саме їм допомога. Додав до неї друзів, друзів друзів, щоб це були перевірені люди. Це було 150-200 осіб. Поки доїхали додому – 600, оп – 800. Ну зараз у нас тільки заблокованих акаунтів понад 500. А так нас понад 2100 людей, —гордо розповідає Олексій.

Хаб у ресторані

Як і скрізь в Україні, на запити відгукувалися всі, хто мав ресурс допомогти. Серед них було у подружжя Лідовських. Олеся – професійна фотографиня, робить репортажні зйомки, весільні, фотосети, а Олексій – у минулому генпродюсер муніципального телеканалу "Рудана" редактор авторських програм на телебаченні, автор кількох гумористичних проєктів на кшталт “Ха-ха-шоу”, а нині керівник міжнародної кампанії PRioritet: International PR&Marketing group. Леся, яка залишилися перший час без замовлень і почала волонтерити, говорить про внутрішню мотивацію відверто: це і тому числі страх.

Я боюсь, що колись залишити дім доведеться і нам із донькою. Чоловік лишиться тут, це зрозуміло. Але я б хотіла, щоб до нас ставилися так, як ми ставимося до людей тут, – каже Олеся Лідовська-Вівчар.

Її чоловік, який завдяки роботі із міжнародними компаніями міг виїхати за кордон, вирішив лишитися у Кривому Розі та організовувати роботу волонтерського штабу, який організувався на базі ресторану BigFazenda, допомагати контактами, фінансово.

Спочатку тут хаотично збирали то одяг для людей у Харкові, який обстрілювали ракетами, то координували приготування їжі для військових, то використовували як такий собі хаб. Тут хтось лишав, що міг, а хтось забирав, що треба – і домашню гарячу їжу, яку розвозили на блокпости, закінчуючи будматеріалами для них.

Ті гроші, які ми заробляємо, інколи левова частина, а інколи якийсь невеликий відсоток, йде на волонтерський штаб[...] Це мій дім, я тут живу, і мені важливо, де житиму, в якому суспільстві. Якщо можу допомогти нашим ЗСУ наблизити перемогу – роблю це, – говорить Олексій

Пошук новин сенсів і партнерств із бізнесом

В певний момент обидва гумористи Олексії, Верзан і Лідовський, зрозуміли, що більша частина їхнього волонтерського оточення – це фотографи, ведучі, коміки, артисти. І тоді партнери тепер вже й по волонтерству, маючи спільне гумористичне минуле, почали шукати контексти для серії заходів.

І моя жилка спрацювала, що разом можна залучити додаткове фінансування, і ми створили фандрейзинговий проєкт “Безпечний вечір”. Тут будь-хто творчий може виступити, як волонтер чи волонтерка, і ми можемо зібрати гроші, які підуть на потреби ЗСУ та переселенців, – розповідає Олексій Лідовський

Якийсь час давали концерти у BigFazendа, де був волонтерський штаб. Приміщення ресторан надавав перший час безкоштовно, до того ж важливо, каже Верзан, що у них було укриття. Заходи мали попит, ресторану це теж певною мірою допомагало триматися на плаву.

При посадці закладу 60-70 людей, нас було десь 130, – згадує Олексій Верзан.

Діджеї Михайло Бєляєв і звукорежисер Олександр Макаров, які до повномасштабної війни з РФ займалися озвучкою святкових заходів відгукнулися на ідею спробувати проводити заходи під час війни.




Сашко працює у Центрі дитячої творчості, Міша – на будівництві. Щоб збирати гроші на армію, використовують власну апаратуру, якою озвучують концерти.

Ми згрупувалися з волонтерами, і то концерти робимо, то фури розвантажуємо – все підряд. А ще збираємо гроші на автівки ЗСУшникам. Моя задача проста – взяти апаратуру, яка в мене є, бус, привезти, поставити, відпрацювати й назад. Хотілось би, щоб це когось надихало – робимо вечори, збираємо якісь кошти на потреби армії та внутрішньо переміщених осіб, – говорить Олександр.

Згодом, коли волонтери провели з десяток стендапів, вечорів акустичної музики, рок-концертів і головне – збирали кошти на армію – стало зрозуміло, що потрібне місце, де буде «простір для маневрів».

Не завжди навіть «в нуль»

Діджей та керівник нічного клубу «Гараж» Валерій Негода каже, що був приємно здивований пропозиції старих друзів проводити концерти й збори у закладі, яким керує вже кілька років. Колектив “Гаражу” із самого початку відкритого вторгнення військ РФ в Україну організував приготування їжі для тероборонців і добровольчої армії, коли державні інституції не могли цього зробити.




Поки був фінансовий стабілізаційний фонд – помалу платили мізерні зарплати, але все ж платили. Валерій дякує усьому колективу, який із розумінням поставився до такого кризового періоду і все одно працював, як єдине ціле – на перемогу України.

Тепер, коли клуб може виконувати свою безпосередню функцію – збирати та розважати людей – трошки легше, хоча не далеко не кожен захід виходить “в нуль”, адже багато з’їдає і комуналка, і прибирання, і зарплатня. Втім, Валерій з колективом вважають, що приймати артистів-волонтерів – наразі їхня місія.

Артисти не бачать як можна не співпрацювати – не було розмови ні про які гонорари. Вони кажуть – ми просто приїжджаємо, працюємо і все. Все що заробляємо, якщо заробляємо – давайте будемо допомагати, – розповідає Валерій.

Клуб надає волонтерам, які організовують «Безпечні вечори», приміщення та апаратуру безплатно, кошти за вхід йдуть на потреби армії.

Ми не лише у самому цьому ось приміщенні працюємо, – показує на порожню залу, сцену і столик Валера, – Коли з нами зв’язуються волонтери, і кажуть, що вони їдуть до зони бойових дій і хочуть робити там якийсь захід, ми беремо обладнання в бусик, їдемо, будуємо, робимо звук. У нашої армії повинен бути високий бойовий дух, намагаємося зробити свою роботу і в цьому напрямку, а “плюс” — “плюс” буде вже після перемоги, – посміхається Валерій.

Так хочеться жити

Криворізький сегмент креативного бізнесу насправді поділився на кілька великих волонтерських груп – хтось час від часу взаємодіє, як «Безпечний вечір» і творче угрупування Poroda, хтось працює відокремлено, але усі вони так чи інакше чинять затятий опір ворогу. Це історія не лише про супершвидкі збори грошей на тепловізори, бронежилети, аптечки, продуктові набори для переселенців. Це історія про те, як українці відмовилися підкоритися мороку і продовжили смітися ворогу в лице.


Фотографиня Олеся Лідовська-Вівчар говорить:

“Так хочеться жити. Просто нормально жити. Зараз допомагає репортажна зйомка “Безпечних вечорів” і робота із переселенцями, які запрошують пофотографувати їх. Звичайно, я не беру з них великих грошей, ще й у штаб запрошую, даємо продукти і все, що маємо. Доводиться встигати і доню до репетитора відвезти, і з собаками погратися, і чоловікові приділити час, але все це просто тому, що хочеться нормально жити”

Про це говорять усі мої співрозмовники. От комік і дизайнер сайтів Олександр Ткач, якого не взяли у військо, хоча приходив у військкомат двічі, ділиться:

Так я депресував, а так чимось корисний. І мені легше, бо хтось прийшов, подивився на мене на сцені, залишив гроші у скриньку, купили що треба. А ще у мене креативно виходить складати коробки – ну теж діло, правда?

Олексій Верзан, який і надихнув на створення цього тексту, каже:

Робітникам нашого “цеху” – ведучим, гумористам, фотографам, відеографам, організаторам весіль, фітнес-тренерам знадобився наш соціальний капітал: у нас багато підписників, і так ми стали рупорами майбутньої перемоги, а в перші дні змогли поєднати людей.

А ще, звісно, першими допомогли друзі і викладачі з педагогічного університету та гімназії №91 – без них би теж нічого не було, говорить співрозмовник.

Хто ще

Цей криворізький приклад співпраці дрібного бізнесу, креативників та волонтерів не єдиний: ми пам’ятаємо, як дизайнер Андре Тан перетворив цехи з шиття модного одягу на цехи з пошиття форми, як криворізькі магазини жіночого одягу Vovk віддавали усю темну відповідну тканину для плетіння маскувальних сіток у педуніверситеті Кривого Рогу.

Ми переконані, що є багато історій про те, як бізнес і творчі люди разом допомагали, й продовжують допомагати армії вигнати окупантів з України. Якщо вам відомо про такі колаборації у Кривому Розі – напишіть нам у Telegram.

---

Цей матеріал створено завдяки ГО «Інтерньюз-Україна» у межах програми «Український фонд швидкого реагування», яку втілює IREX за підтримки Державного департаменту США. Вміст є виключною відповідальністю ІА «Перший Криворізький» і не обов'язково відображає погляди Державного департаменту США та IREX.