Ми не маємо уподібнюватись ворогу: командир взводу морської піхоти Лірик про службу і полон

Захисник Маріуполя Кирило Дубровський командував взводом морської піхоти, тримав оборону Донеччини у лютому, березні й квітні 2022 року. При спробі підрозділу вийти з Маріуполя отримав поранення і потрапив у полон, де пробув два з половиною місяці. Журналістка "Першого Криворізького" поговорила з Ліриком — це позивний Кирила — про те, чому він вважає війну мистецтвом, а не розрахунком, і запитали професійного військового, яким має бути справжній офіцер.

Кирилу Дубровському 23 роки, він — професійний військовий із західної частини України, має звання старшого лейтенанта. Кирило навчався в Королівській військовій академії Великої Британії в Сандгерсті, а також закінчив Академію сухопутних військ імені Сагайдачного у Львові. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну лейтенант командував взводом морської піхоти в кількох містах, зокрема й в нині тимчасово окупованому Маріуполі.

Оборона Маріуполя

О 6 годині ранку 24 лютого 2022 року російські військові почали намагатись прориватись на Донеччині.

Ми тримались в Павлополі до обіду, ставало все важче. Лінії зв'язку перервали, була радіоелектронна боротьба. Команд не було чути. "Гради" противника працювали по тиловому і батальйонному пунктах управління. Наступала російська танкова дивізія. У нас були лише ручні протитанкові гранатомети. Бронетранспортери стояли в тилу на випадок евакуації. Був наказ відступити, і ми вийшли без втрат.

24 лютого, ближче до вечора, взвод морської піхоти, яким керував Лірик, передислокували з Павлополя до села Гнутове, що під Маріуполем. Там ЗСУ тримали оборону 2 дні. Згодом противник на бойових машинах піхоти таки прорвав оборону. ЗСУ захищали вже Талаківку, а окупанти обстрілювали снарядами 152-го калібру,"Градами", і наносили ударів авіацією. 28 лютого військові вже заїхали в Маріуполь, відпочили 4 години, і стали на позиції для оборони міста.

В Маріуполі взвод, яким керував Кирило, тримав перші позиції для оборони до середини березня. Згодом підрозділ перекинули на позиції на півночі Маріуполя, ближче до аглофабрика.

До нашого найближчого підрозділу було 4 кілометри, — говорить Кирило. — Позиції було дуже важко контролювати, часто проривались диверсійно-розвідувальні групи противника, були постійні “контакти” з ними. Коли противник підходив ближче — на метрів 600-700, — то по ньому добре відпрацьовували снайпери й артилеристи. На близьких дистанціях росіяни не могли відповісти. Після тривалого бою вони просто ховались десь у кущах і стріляли в нашу сторону, щоб тримати напруження. Це максимум.


Армія РФ у Маріуполі мала 14 000 піхотинців. Українська сторона, за словами Кирила, мала в кілька разів менше піхоти. На деяких напрямках співвідношення сторін було 6:14 на користь російської армії.

Найважче на війні — працювати з людьми і тримати їхній бойовий дух, каже Лірик.

Ми розуміли, що треба триматись і чекати. Я постійно нагадував, що ми відтягуємо на себе багато сил, і говорив, що допомога обов'язково прийде. Навіть коли було зрозуміло, що деблокади не буде. Одне діло прорватись до нас на допомогу, інше — зробити коридор, щоб ми вийшли. Це було неможливо.

13 квітня Кирило зв'язався з побратимами з "АЗОВу". Вони пообіцяли надіслати йому маршрут, як безпечно вийти до Азовсталі, щоб об'єднатись з іншими захисниками і продовжувати оборону. Кирило мав зайти в інтернет за допомогою Старлінку й отримати маршрут, але підрозділ отримав команду на відхід, тож і Старлінк заблокували.

Знаю, що вони надіслали тоді маршрут і ходили по "Азоовсталі" й чекали, щоб забрати мене. Пізніше у полоні я бачився з ними, вони були поранені. Але тоді командування вирішило йти на прорив і виходити з Маріуполя. Я не знав цього міста, орієнтувався погано. Можливо, було б більше шансів прорватись на територію заводу, аніж вирватись з Маріуполя, але я не знав, як пройти по місту й лишитись непоміченим.

Полон

13 квітня взвод Лірика почав виходити з Маріуполя. Їм вдалось вийти з міста, пройти декілька населених пунктів. Вдень ховались у посадках, йшли вночі.

У метрах 70-ти від нас працював міномет. Було чути, як віддавали команди і як спілкувались росіяни. Ми зайшли до них в тил. Противник стріляв в нашу сторону. Це була хаотична стрільба, але було чути, як кулі пролітають поблизу. Ти не знаєш, чи тебе видно, чи вони стріляють у тебе або наосліп. Пролітав безпілотник, але не побачив нас.

Коли стемніло, Лірик з побратимами продовжили рухатись. В ніч з 15 на 16 квітня військові першого окремого батальйону морської піхоти перетнули річку. Там їх помітив противник, зав'язався бій. У бою троє побратимів загинули. Сам Кирило отримав дотичне поранення обличчя і спини — куля залетіла під броню.

Кирила Дубровського взяли в полон військовослужбовці армії Російської Федерації. Кирило каже, були кадрові війська, і скоріш за все — розвідники, бо мали відповідне спорядження.


Вони відвезли полоненого в Мангуш Донецької області. Там дали знеболювальне й кровоспинне, оскільки у військового відкрилась внутрішня кровотеча. З Мангуша перевезли до Донецька, де посадили в невелику камеру, розраховану на 5 людей. А їх там було вже 20. Через пробиті легені Кирилу було важко ходити й стояти. Спочатку хлопця відвезли у 6 лікарню Донецька, де зі спину дістали кулю. Згодом його перевезли у 9 лікарню Донецька, де Кирило провів місяць. Там йому ставили дренаж й випускали повітря з легені, кололи знеболювальне.

Коли оборона Маріуполя завершилась, в Донецьк привезли багато полонених з "Азовсталі". Там знеболювальних й інших медикаментів не було, тільки перев'язки.

Не давали померти

Багато хлопців з "Азовсталі" були "важкі". Ними ніхто особливо не займався. Це був заклад, у якому скоріше не давали померти, аніж лікували. Тим, в кого рани починали гнити, могли колоти антибіотики. Там були хлопець з переломом руки, кістка зросталась неправильно. Був хлопець з розривом барабанних перетинок, він не чув на одне вухо зовсім, іншим — чув відсотків на 30. Лікар до нього не підходив.

Службовці Міністерства державної безпеки — це своєрідне російське ФСБ у самопроголошеній ДНР — приходили до полонених з морської піхоти й допитували їх. Ставлення самих росіян, за словами Лірика, було лояльним, — погроз життю й здоров'ю не було. Кадрові військові РФ й мобілізовані солдати невизнаних "Л-ДНР" ставились набагато гірше.

Ну, казали класичне: “Україна 8 років Донбас бомбила, прийшла на їхню землю”. Противник у цій війні не дотримується Женевської конвенції, а міжнародні організації демонструють неспроможність будь-якого впливу. Полон — це психологія. Я знав, що у них була інформація по Маріуполю. Вони знали, де розташовані командні пункти, знали приблизно, де були позиції. Що я робив, коли мене допитували: давав рівно ту інформацію, яку вони точно знали.

Кирило говорить: в Донецьку були й такі волонтери, що приходили подивитись на полонених, як "на тварин у зоопарку".

Вони намагаються тебе зламати, а ти не ламаєшся, і це їх гнітить. Вони розказували, що Україна здалась, що у Києві їхні війська. Я не знаю, хто міг би в це повірити, крім них самих.

Будні поранених полонених і обмін

.
Кирило провів у полоні 2,5 місяці — з 15 квітня до початку липня. Першими обмінювали тих, хто мав найважчі поранення.

1 червня зірвався перший обмін полонених. Через місяць росіяни й "Л-ДНРівці" почали складати списки й перевіряти стан здоров'я полонених українських захисників наново. Питали, хто може їхати сидячи, а кого варто везти на "швидкій".

Обмін таки відбувся.

Мене обміняли разом з хлопцем, якому відірвало ногу, з яким ми лежали в одній палаті. Іншого такого ж чомусь не обміняли. У нього був перебитий таз. Мабуть, тому що він не потребував особливої медичної допомоги на їхню думку, бо він просто лежав весь час.

Ще в палаті був цивільний з Волновахи. Його теж не обміняли, — можливо, його відправили в Оленівку. Там бараки для військовополонених. Я знаю, що спочатку всі полонені були разом. А потім відділили окремо "азовців" від усіх інших.

Теракт в Оленівці

Кирило спостерігав за подіями в Оленівці вже на підконтрольній армії України території, коли проходив реабілітацію. На супутникових знімках, які зробила компанія Maxar Technologies задовго до того, як стався вибух, було видно, як в Оленівці росіяни завчасно викопали могили. Азовців поселили в окремий ангар, де згодом і стався вибух.

Якщо подивитись відео після вибуху, видно, що жодних осколків там нема. Якби прилетів HIMARS, було б видно решето й були б осколки. Чому каркаси від ліжок як стояли, так і стоять? Якби ракета прилетіла, їх би розкидало по приміщенню.

Мені здається, відповідальність за цей злочин винні понесуть нескоро. На жаль, Європа дуже пасивна в цьому плані. Міжнародні організації по факту безсилі в цій ситуації. Вони не змогли навіть потрапити на територію.

Все, що ми можемо зробити – постійно про це нагадувати. Що більше людей про це пам'ятає, тим більше ми тиснемо на ці "миротворчі" організації.

Росія "промацує" обстановку, чинить воєнні злочини і спостерігає за реакцією світу. А світ має бути рішучішим з країною-терористом.

Ми не маємо уподібнюватись ворогу, не маємо повторювати їхні звірства, — вважає Кирило. — За нами правда, ми захищаємо країну, це — головне.

Династія військових й освіта, яка знадобилась на війні

Моя родина — династія військових. Я з дитинства ходив з татом у військову частину, було цікаво. Прадід був військовим льотчиком у часи Другої світової, дід у механізованих підрозділах завершив службу майором, бабуся — військова медикиня. Батько — старшина роти, служив у військах протиповітряної оборони. Мама зв’язківиця, має звання старшої солдатки.

Кирило остаточно вирішив стати військовим ще у 10 класі. До цього було багато варіантів: журналістм, юрист, філолог. Вирішив боронитии Україну, бо у Донецькій та Луганській областях країни тоді вже 2 роки тривала неоголошена війна.

У 2016 році Кирило вступив в Національну академію сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. Через пару років хлопець розпочав навчання у Королівській військовій академії у Сандгерсті (Велика Британія). У цьому закладі проходять підготовку майбутні офіцери британської армії. Відомими випускниками вишу є Вінстон Черчилль, принци Вільям і Гаррі Уельські.

Найцікавішими і найскладнішими у британській академії були польові виходи, бо вони були максимально наближені до бойових дій. Ми жили в полях, лісах, без необхідної гігієни. Біля нас постійно вибухали вибухопакети, була постійна стрільба вхолосту. З їжі були хіба сухпаї. Останній виїзд на полігон тривав 2 тижні — спочатку бойові стрільби, потім — заняття в полі. Кожен з польових виходів чогось навчає: обороні, наступу, діям у місті, взаємодії із цивільним населенням.

Кирило говорить: у королівській військовій академії в Великобританії здобув навички, які знадобились для оборони того ж Маріуполя. Наприклад, на навчаннях перекидання військ в район дислокації відбувається пішки. В академії курсанти переходили по 5-6 кілометрів у повному спорядженні, несли на собі 25 кілограмів додаткової ваги.

Після навчання в британській академії Кирило почав службуу морській піхоті ЗСУ, проходив службу у 1-му окремому батальйоні морської піхоти, що базується в Миколаєві. Участь в бойових діях на території України Кирило почав брати у серпні 2021 року.

6 грудня 2021 року підрозділ Кирила виїхав в зону Операції Об'єднаних Сил і знаходився неподалік Павлополя, що біля Маріуполя, і далі вів оборонну операцію на Донеччині до потрапляння в полон.

Життя після полону

Справжній офіцер має цінувати особовий склад, поважати кожного солдата і будувати свою діяльність стратегічно, — вважає Кирило. Офіцер - це і психолог, і командир, і оратор. Офіцер - це композитор, який створює мелодію бою. Герой Азовсталі Денис Прокопенко (позивний "Редіс") казав: війна — не наука, а мистецтво. Як треба керувати й мотивувати людей ти не прочитаєш в жодній книжці, це треба відчувати й мати натхнення.

Зараз головне — це відновлення, треба повернути здоров'я. Можна було б одразу після повернутись додому, але в майбутньому ці проблеми зі здоров'ям дали б про себе знати.

У мене є досвід, який я хочу використати, щоб навчити інших військових. Обов'язок офіцера й командира — підготувати особовий склад так, щоб він був готовий приймати бій, а не "посипався" в першу хвилину. Я продовжуватиму службу.






Цей матеріал опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.