Загинули в один день. Як криворожанка Наталя Майданник береже пам`ять про сина і брата, полеглих на війні

У Кривому Розі з'являються різні форми вшанування Героїв — від хвилин мовчання до символічних арт-об'єктів. Для містянки Наталії Майданник, яка втратила на війні сина та рідного брата, пам'ять — це насамперед дія.

Брат Микола Ткачов служив в зоні проведення антитерористичної операції, а потім підписав контракт із 92 Окремою механізованою бригадою. У 2021 році він запропонував племіннику Руслану службу в лавах Збройних сил України. Руслан захотів служити та вступив до 92 ОмБР, що дислокується у Чугуївському районі, Харківська область.

З початку повномасштабного вторгнення криворіжці боронили кордони України з боку Білорусі.

Син Наталії Руслан Майданник загинув на Харківському напрямку під Чугуєвом пліч-о-пліч зі своїм дядьком Миколою Ткачовим у червні 2022 року, після чотирьох місяців боїв.

«З часом суспільство забуває про загиблих Героїв»

Перші місяці після втрати для Наталії були нестерпними. Згодом вона почала помічати, як суспільна увага до загиблих поступово згасає.

«Поки вони були живі — про них говорили, вони були потрібні іншим. А потім — перший час згадували, а далі починали забувати. Це дуже боляче», — ділиться Наталія.

Важливу роль у збереженні пам'яті, каже вона, відіграють спільноти, зокрема «Ультрас» — «Трибуна Героїв». У мирному житті Руслан був футбольним фанатом і об'їздив всю Україну автостопом, коли були матчі. Він був барабанщиком. Саме «Ультрас», за словами Наталії, постійно нагадують суспільству про полеглих захисників, не даючи їхнім іменам зникнути з публічного простору.

Це надихнуло жінку почати шукати спосіб зберегти пам'ять про своїх рідних. Однією з перших ініціатив стала допомога військовим: на річницю загибелі у 2023 році вона придбала дрон для 92-ї бригади, у якій служили її син і брат.

«Пам'ять — це дія»

З часом на фасадах шкіл все більше стало з'являтись меморіальних дошок.

Тоді криворожанка прийшла до школи і запропонувала зробити музей. Бо «хлопці гинуть, їх багато, а місця, де зберігалася б пам'ять про них, немає».

Поки музей не вдалося реалізувати через нестачу приміщень у школі. Наталія почала втілювати інші ідеї. Зокрема — організацію пам'ятних заходів і створення символічних об'єктів.

У 2025 році криворожанка разом із односельцями провела захід у сільській школі, де навчався брат. Під час нього розписали артилерійський тубус у стилі петриківського розпису, а передали навчальному закладу як символ пам'яті про брата.

Згодом подібну ініціативу реалізували і в 94 школі у Кривому Розі, де навчався її син Руслан, — там з'явився розписаний тубус із позивним та символічним написом: «Земля, за яку загинув Руслан, повинна жити і квітувати».



Наталія не збирається зупинятися. Вона вже має нову ідею вшанування пам'яті цьогоріч — більш масштабну, на рівні району. Деталі поки не розголошує.

Окрім цього, для майбутнього музею Наталія зберігає особисті речі сина — форму ультрас, шарф, кепку. Каже, обов'язково передасть їх, щойно з'явиться відповідний простір.

«У мене є такий вислів "пам'ять — це дія". Тобто, поки ми щось робимо, то нагадуємо суспільство, що хлопці живі», — ділиться Наталія.

Щотижневі хвилини мовчання

Ще однією важливою ініціативою стала акція «Хвилина мовчання», яку жінка проводить у Довгинцівському районі Кривого Рогу. Щоп'ятниці та щосуботи люди збираються на перехресті біля залізничного вокзалу, аби вшанувати загиблих.

За її словами, спочатку до акції долучалися лише кілька людей, а сама ініціатива стикалася з нерозумінням і навіть агресією.

«Перший час я плакала, в мене опускались руки, мене люди матюкали. Я починала з трьома людьми це все робити. Нас і на капотах катали, але я не зупинилась», — згадує Наталія.

Після того, як Президент ухвалив відповідний закон про хвилину мовчання, знайомі почали вітати Наталію і підтримувати її у тому, що вона не здалася. Відтак до акції почали долучатися більше людей, водії зупиняються, виходять із авто, щоб вшанувати пам'ять полеглих.

Наталія переконана: культуру пам'яті потрібно формувати постійно — власним прикладом і діями.

Волонтерство — як вшанування пам'яті

Свою волонтерську діяльність — допомогу військовим, поїздки до бригад, передачу необхідних речей — вона також вважає частиною вшанування пам'яті.

«Все, що я роблю пов'язане з війною, я роблю в пам'ять своїх хлопців, адже вони також волонтерили і захищали країну», — говорить Наталія.