Актуальне
«Правила евакуації пишуться кров`ю» — як волонтер із Кривого Рогу рятує людей з прифронтових територій
Фото: Перший Криворізький
Про свій шлях, роботу та те, як змінилась евакуація за рік, він розповів журналістці «Першого Криворізького».
Як усе почалося
Володимир приїхав до Кривого Рогу 1 квітня 2022 року разом із родиною — дружиною, донькою, батьками та домашніми тваринами.
Каже, місто для нього не чуже — тут він провів частину дитинства.
«Я просто думав поїхати трохи далі від війни», — розповідає він.
У Соледарі Володимир працював на соляній шахті в логістиці — контролював завантаження та розвантаження вагонів. Після переїзду почав шукати, де може бути корисним.
Спершу долучився до волонтерства у криворізькому культурно-громадському центрі Шелтер+, а згодом працював у гуманітарному проєкті «Всесвітня продовольча програма» — роздавав їжу, побутові речі та допомогу переселенцям.
Як став евакуаційником
До евакуації Володимир долучився не одразу. Спочатку пройшов навчання, тренінги та стажування.
Постійно їздити на евакуації почав у березні 2025 року.
Перший виїзд запам'ятався особливо:
«Ми з напарником вивезли родину з Дружківки аж у Чернігівську область. Відвезли маму, двох дітей і купу-купу речей. Ми за 20 годин подолали близько 1800 кілометрів і повернулись знову на Донбас і почали далі вивозити людей», — розповідає Жаркий.
З того часу він працює у ротаціях — по два тижні на виїздах. Здебільшого вивозить людей з прифронтових територій Донецької області, також були евакуації й з Синельниківського району Дніпропетровської області.
«Змінилось усе і нічого»
За словами Володимира, за рік ситуація на фронті значно ускладнилась.
Якщо раніше у прифронтових містах можна було відносно вільно пересуватись, то зараз усе змінили дрони.
«Якщо раніше ми могли спокійно ходити по Краматорську, то зараз їздимо тільки на броньованих автівках. FPV-дрони дуже активізувались», — розповідає чоловік.
Деякі міста, як-от Дружківка чи Добропілля, за його словами, поступово стають «мертвими».
«Орків ще там немає, але місто вже на очах стає пустішим, люди виїжджають. Дуже багато FPV-дронів», — каже Володимир.
Як відбувається евакуація
Евакуації координуються через гарячі лінії волонтерських організацій, координаційний гуманітарний цент, також люди можуть звертатися до місцевої влади, які передуть заявки волонетрам.
Також евакуаційники проводять скаутинг — заїжджають у більш-менш безпечну ще зону та роздають буклети зі своїми контактами тим, хто ще залишається.
«Це вже не 2022 рік. Напарники і друзі, які займалися евакуацією тоді, розповідали, що тоді був хаос. Умовно, кожен міг заїхати на якійсь легковій автівці в Лисичанськ, забрати літню жінку і вивести незрозуміло куди і залишити її там. А зараз це все інституції», — розповідає Володимир.
Після того, як людина звернеться за допомогою, їй назначають час, на який вона вже має бути готова виїжджати. Часто у евакуаційної команди є лише 15-20 хвилин, щоб заїхати у небезпечну зону, забрати людей і виїхати.
«Це протоколи, які пишуться кров'ю», — каже Володимир.
Водночас евакуаційники не можуть вмовляти людей виїжджати.
«Бо це вже небезпека. Розвідні дрони літають крізь і ви розумієте, що може бути тоді», — пояснює волонтер.
Людей вивозять до транзитних центрів у Павлограді (Дніпропетровщина) або Лозовій (Харківщина), де вони отримують усю необхідну допомогу та вирішують, куди їхати далі.
«Евакуйовані у транзитних пунктах можуть відпочити день-два, скористатися душем, поїсти перше, друге, отримати постіль тощо. І потім вже їх чи евакуаційним потягом везуть в їхнє місце призначення, або якщо їдуть наші партнери в тому напрямку, то відвозять теж», — розповідає Володимир.
Хто потребує евакуації
Найчастіше Володимир евакуйовує такі групи населення:
- літні люди,
- маломобільні,
- люди без транспорту,
- а останнім часом — значно більше сімей із дітьми.
«Після примусової евакуації дітей їх стало в рази більше», — зазначає він.
«Заглохли у мороз під FPV-дронами», — волонтер про найважчі моменти евакуації
Фізично найскладнішим періодом стала зима 2026 року.
«Мороз був до -20 градусів на Донеччині і через це техніка, зокрема автівки, відмовлялись працювати. І був момент, коли ми у Дружківці заглохли — над нами вже літали дрони. Це було диво, що автівку не знищили», — згадує Володимир.
Водночас емоційно було складно працювати у серпні 2025 року, коли масово евакуйовували Добропілля.
«Місто мало населення у 50 тисяч. І вони всі виїхали за місяць, після того, як КАБи впали у центрі міста і загинули багато людей», — розповідає Володимир.
Історії евакуації, які неможливо забути
Під час однієї з евакуацій з Родинського (Покровський район Донеччини) Володимир вивозив хлопця, який мав скляну колбу з пепелом свого батька, який загинув від FPV.
З Мирнограду евакуйовували жінку, яка поховала сина у дворі перед евакуацією.
Також з заблокованого Мирнограду евакуйовували мати з дитиною, яка 9 місяців не виходила з дому через обстріли. Також їм приходилось збирати дощову воду, щоб помитися. Світла, газу та води взагалі не було.
Ще одна історія — про двох 90-річних жінок, яких родичі з окупованої території заборонили евакуйовувати.
«Старший син, який проживає в так званій "ДНР", та дізнався, що будуть евакуйовувати його родичів зателефонував по відеозв'язку та заборонив вивозити їх. Каже: "Сейчас русские освободят Константиновку и я увижусь со своей мамой и тётенькой". А я йому показую, що будинків вже немає зовсім. І кажу: "Ви ж розумієте, що вони загинуть?". Нащо син сказав "Не-не-не, все будет хорошо"», — згадує Володимир.
«Я повинен бути корисним там, де можу», — Володимир про мотивацію
Робота евакуаційника — не лише фізично важка, а й емоційно виснажлива.
«Я дуже емпатична людина. Все пропускаю через себе. І мені дуже складно», — каже Володимир.
Допомагають психологічні ретрити, тренінги та прості речі — навіть контрастний душ.
Але головне — розуміння, навіщо він це робить:
«Для мене це не робота — це служіння. Це допомога людям своєї області, своєї країни, які не можуть самі врятуватись. Я повинен робити щось корисне на тому місці, де я можу це зробити», — зазначає Володимир.