У Кривому Розі презентували дебютну збірку Ірини Божко «Джмелина пісня у степу»

В останній день зими у Кривому Розі відбулась презентація дебютної поетичної збірки криворізької авторки Ірини Божко — «Джмелина пісня у степу». Подія зібрала містян, літературну спільноту й тих, хто просто прийшов почути живе слово у кафе «Квітка». Модерувала зустріч літераторка, журналістка, краєзнавиця та головна редакторка «Експерт-КР» Ольга Хвостова.

Про це повідомляє журналістка «Першого Криворізького», яка відвідала подію.

«Книжка — це новий дім»

На початку зустрічі Ольга Хвостова порівняла появу збірки з сонцем після складної зими:

«Це подія, яка засвідчує, що навіть у такі складні зими, як була ця, сьогодні — в останній день цієї зими — з’являється сонце, з’являється все те, що дає надію, дає натхнення. Ця книжка — це новий дім для цих віршів і для нас, хто буде їх читати».

І ця метафора «дому» протягом вечора звучала не раз — як дім для текстів, для голосу, для ідентичності.

Як народжувалася книжка: конкурс, очікування і внутрішній страх

Ірина розповіла, що збірка вийшла в нішевому «Антивидавництві» завдяки перемозі у щорічному конкурсі F*cking Genius Poetry'25, присвяченому Чарльзу Буковскі. За словами поетки, це конкурс, що підтримує андеграундну, чесну й вільну поезію.

Ірина подала добірку буквально в останній день, а через тиждень вже оголосили результати.

«Я прям пам’ятаю це відчуття, коли побачила допис із результатами — мене обпекло всередині», — згадує дівчина.

Це була не перша спроба: у 2023 році вона вже подавалася на цей конкурс.

Добірка охоплює тексти 2020-2025 років, хоча писати Ірина почала значно раніше, а виступає з 2011-го. Тексти розміщені в обернено-хронологічному порядку — від новіших до старіших.

«Не всі тексти я включила. Є такі, які я свідомо не брала і навряд чи колись ще читатиму», — додала Ірина.

Після оголошення перемоги поетка ще кілька місяців не віддавала книжку в друк — чекала відповіді іншого видавництва, щоб уникнути накладки. Завдяки цьому змогла додати ще кілька свіжих текстів.

Про дизайн і свободу довіри

Оформлення книжки — комахи й рослини — цілком відповідає внутрішньому світові авторки.

«В мене в серці багато рослин, багато комах, тому вони розселені по сторінках», — зазначила вона.

При цьому поетка свідомо віддала максимум свободи видавцеві:

«Він показав макет — я сказала: “Так, клас”. І все».

Перша запропонована обкладинка була красивою, але не відгукнулася. Назву «Джмелина пісня у степу» запропонувала сама Ірина.

«Джміль — це невеличкий мій тотем. А степ — це моя стихія. Я в степу завжди почуваюся як вдома», — пояснила Ірина.

У кінці книжки є порожня сторінка — для вірша читача. І це рішення вже ожило: син знайомої авторки, який в цьому році пішов до школи, написав там власний текст.

Вірш про Кривий Ріг

Перший вірш у збірці — один з найновіших, і він про Кривий Ріг.

Ірина зізналася: довго відчувала, що мусить написати текст про місто. Хотілося зробити це «інакше» — без звичних образів шахт, червоних калюж і індустріального ландшафту.

«Спойлер: не вийшло. Бо це щось занадто фундаментальне для криворізької ідентичності», — додала поетка.

Твоє розчарування сховаю тоді в чавуні,
розчиню ой у лузі їдкого леткого гімну ?
розкажи їм про мене так, аби не довелось червоніти
ні мені, ні тобі, ні їм.

Бо ж від цього й біжиш ? від сухої прокислої червені,
про яку ? нічичирк, як і про порожнечу в підніжжі,
про спокусу зневіри, відвалами уречевлену,
про зарослі скуйовдженим димом погаяні дні.

Говори тільки те, що наважишся повторити,
роздивляючись дно моїх ран, розцяцьковане втратами,
що запишеш собі у дитячий смішний патерик
і не зрадиш нутра.

Так мені хрипко і липко шепоче на вушко,
вхопивши за нитку повітряний намір про втечу,
місто довжиною в забужківське
речення.

А я, баламутна й сумирна, дрібна й невмістима,
замішую щебінь зі щебетом під язиком
і в місті планових вибухів мурую й руйную мости,
в такому вічному і зникомому.

Модераторка назвала образ «щебет із щебенем під язиком» неймовірно тактильним і смаковим — таким, що відчувається фізично.

Інші вірші поетеси можна знайти в її особистому каналі.

Про страх, перфекціонізм і свободу

Ірина відверто говорила про внутрішній саботаж і страхи:

«Я очікувала, що прийде якесь велике видавництво і скаже: “Давайте ми вас надрукуємо”. Або що я виграю конкурс. Що, власне, і сталося».

Після виходу книжки ставлення змінилося:

«Зараз я спокійно думаю: наступну самвидавом видам».

Звідки беруться вірші?

На запитання із залу Ірина відповіла з іронією:

«З нейронної активності».

Поетка пояснила: інколи це ідея, яку довго «виношуєш», інколи — рядок або образ, що чіпляється, і тоді доводиться «нарощувати» текст навколо нього.

Також людям було цікаво, чи приходять до поетки вірші уві сні.

«Дуже давно такого не відбувається. Воно десь в студентських роках залишилося. Тепер треба працювати, якщо писати хочеться. Саме не приходить і уві сні, на жаль, теж», — відповіла Ірина.

Кого читає Ірина Божко?

Поетка активно читає й купує сучасну українську поезію, говорить про неї з захопленням і критичністю.
Вона назвала кількох сучасних авторів. Зокрема:

• Павла Шикіна — військового, автора двох поетичних і двох прозових книжок,

• Артура Дроня — ветерана, якого нині активно перекладають,

• Катерину Калитко — лауреатку Шевченківської премії,

• Ярину Чорну — військовослужбовицю, лауреатку Шевченківської премії,

• Анну Юрченко — поетесу.

Антології та переклади

Тексти Ірини вже виходили в антологіях:

• «Паралельні світи» (2013-2014),

• «Жінка, що кохає» (2025) — збірка жіночої поезії про любов,

• альманах феміністичної поезії «Другий вінок».

Також вже є або готуються переклади:

• англійською — тексти вже читали в Ірландії,

• литовською (антологія «Читання молодого міста»),

• німецькою (антологія української поезії воєнного часу у Відні).

Про конкурси: «Боятися не треба»

Ірина брала участь у різних поетичних конкурсах.

«Якщо ви не скористаєтесь можливістю — ви її втратите. Якщо скористаєтесь і нічого не отримаєте — ви нічого не втрачаєте», — говорить поетка.

Вона також входить до складу журі конкурсів і говорить про це як про відповідальність і шанс відкривати нові імена.

Голоси залу

Презентація поступово перетворилася на живий діалог. Після читань у залі почали звучати відгуки — щирі, різні, дуже особисті.


Криворожанка Катерина, акторка театру, поділилася професійним відчуттям:

«Такі вірші… мені важко, як ти їх читаєш. Я, як акторка, потребую якоїсь прямо емоції, а ти їх читаєш рівно — і мені було якось так важко.
Але в збірці я собі закладочки закладала на віршах, які мені сподобались».

Ця ремарка показала ще одну грань поезії — різницю між текстом на папері й авторською манерою читання. Стриманість Ірини, її рівний голос для когось стає додатковим шаром сенсу, а для когось — викликом.


Інша містянка, Анна, навпаки, підкреслила саме цю відмінність сприйняття:

«Я кожен вірш читаю — і зараз впізнаю кожен. Як я читаю — це одні емоції, як Іра читає — це інші емоції. І мені дуже-дуже подобається цей вірш про степ скіфський. Я його так відчуваю. Коли я читаю, я ніби отут, в цьому моменті, і відчуваю зв’язок із минулим».

Образ степу — наскрізний для збірки — тут зазвучав уже як спільний досвід, не лише авторський, а й читацький. Степ як пам’ять, як тяглість, як внутрішній простір.

Містянка Юлія поділилася своєю історією:

«Я пам’ятаю, що на початку повного масштабу ми їздили до Львова. Ми були у Видавництві Старого Лева, і нам розповідали, як видавати книжку. І тут кажуть: “Серед нас є поетеса”. Я тоді не знала, що це Ірина Божко. У мене було таке “Вау”. І уявляєте — склейка: кафе “Квітка”, Ірина вже презентує свою книжку».

Поезія як зосередження

Ірина зазначила:

«Поезія потребує зосередження й осмислення, але натомість людина отримує з цього якісь особливі досвіди. Величезна вдячність вам за те, що ви цікавитесь і читаєте, для мене це означає, що в людини є свідоме прагнення щось для себе відкривати, це дуже цінно».

Презентація проходила в інтерактивному форматі — слухачі називали сторінки, а авторка читала відповідні вірші.