«Я всю ніч проридала, а на ранок вирішила їхати»: історія херсонки, яка пережила окупацію

70-річна Тетяна Кравець пережила дев’ять місяців російської окупації в Херсоні — без світла, води й газу, під постійними обстрілами та страхом за життя. Після звільнення міста вона наважилася виїхати й почати все спочатку у Кривому Розі. Тут жінка знайшла підтримку, нових друзів і сили жити далі, попри болючі спогади про рідний дім.

Свою історію перебування в окупованому Херсоні, евакуації та віднайденої сили вона розповіла журналістці "Першого Криворізького".


Пані Тетяна згадує ранок 24 лютого 2022 року, який почався з дзвінка сина.

— Він подзвонив і каже: "Мамо, війна почалась!". Пам’ятаю, що це було дуже страшно. Я почула вибухи, це в стороні аеродрому було. Ніхто не вірив, але все почалося.

За словами Тетяна Кравець, вона дуже добре пам’ятає, як росіяни заходили в місто:

— Вони майже одразу зайшли в місто. Тоді ходили чутки, наче нас зрадили. Адже наші чоловіки, які залишились і захищали нас, були з "коктейлями Молотова" проти росіян на танках. Такий жах був.

Пані Тетяні важко згадувати про це, адже тоді все місто говорило про ті події і від цього було боляче всім українцям, які втратили своїх Героїв в нерівній боротьбі з окупантами.

Після того як російські війська окупували Херсон, Тетяна Кравець спочатку не збиралась виїжджати, адже сподівалась, що Сили оборони зможуть швидко вигнати росіян з української землі:

— Виїжджала тільки молодь з дітьми. Я не збиралася їхати, думаю: "Дай Божечка, може бистріше це все закінчиться". Не думала, що це таке буде страхіття.

Під час окупації у пані Тетяни не було в будинку ні світла, ні води, а потім і газ зник. Аби вижити в цих умовах, жінка, як і всі інші херсонці, їздила по місту, шукала генератор, аби зарядити телефон хоча б для зв’язку та чекала на бочку з водою, щоб набрати води хоч кілька літрів.

— Коли вже не стало світла, то ми їздили туди, де привозили великі генератори, і там під’єднувалися аби зарядити телефони, ліхтарики. У мене павербанка не було, тому я могла зарядити тільки телефон. А вдома використовувала свічки. Коли газу не стало — ото дуже погано стало. Ходили, гілочки збирали, палили багаття, кип’ятили воду, супи варили так. Води не було взагалі ніде, ні краплі. Купували воду літр — одна гривня. Я набирала на "кравчучку" п’ять-шість бутлів здорових, прив’язувала і тягала на сьомий поверх, отак потрохи, бо помитися треба було, попрати трохи, посуд помити та інше.

Попри те, що квартира самої Тетяни Кравець не постраждала під час окупації, її будинок був частково пошкоджений. На початку великої війни вона ховалась під час обстрілів у ванній кімнаті, але через те, що там всюди кахель, то вирішила, що безпечніше буде перебувати під час атак у коридорі - між двома стінами:

— Весь будинок ходуном ходив під час обстрілів, аж шатався. Тому я стояла між стінами в коридорі і трусилася від страху.

Один із найстрашніших моментів, які побачила на власні очі пані Тетяна - це коли біля її будинку через обстріл росіян загинула ціла родина - мама, тато, двоє доньок та собака, яку вони вигулювали. Цей жахливий спогад закарбувався в пам’яті херсонки на все життя.

У вересні, коли в окупованому Херсоні росіяни проводили псевдореферендум, пані Тетяна, як і її сусідки, участь не брали. Жінки в цей день не виходили на вулицю, адже боялись зустріти окупантів та колаборантів, які допомагали з проведенням псевдореферендуму. Вони приїхали у двір і закликали мешканців виходити і голосувати.

— Слава Богу, до мене ніхто в квартиру не підіймався, не стукав в двері, а я і не виходила до них. Ми з сусідкою старенькі, сиділи вдома і не виходили нікуди. Ми ховалися вдома, бо боялися і з-за шторки виглядали на вулицю. Я чула, як росіяни гукали: "Виходьте на вулицю і голосуйте!". А ми не виходили, та нас і не чіпали. Але я кажу тільки за себе. Може, когось ловили на вулиці та силою примушували голосувати. А я і не виходила на вулицю. Я взагалі боялася на вулиці зустріти росіян. Я коли стояла в черзі в магазині і бачила їх з автоматами. то намагалась тихенько піти на іншу сторону чи взагалі піти геть. Панічно їх боялась.

Пані Тетяна згадує, що бачила, як окупанти витягали з громадського транспорту молодого чоловіка (вона навіть не знає, за що саме). Коли присутні намагались заступитись за нього, росіяни направили автомат. Жінка каже, що за час, який вона провела в окупованому місті, бачила дуже багато жахливих речей, яких не бачила за все своє життя.

— Але я боялась виїхати вже під час окупації. Коли Херсон звільнили, 11 листопада, то вже можна було виїжджати, але ж спочатку брали в автобус жінок з дітьми. Ну і не було просто місць.

Тетяна Кравець добре пам’ятає момент, коли вона вирішила виїжджати з рідного міста.

— У мене в під’їзді й так майже не було людей - кілька сусідів похилого віку лишалось, а після звільнення Херсону багато хто виїхав. І от, в якийсь день мені знайома каже: так ти сама лишилась у всьому під’їзді. І тоді мені так страшно стало, як ніколи, я всю ніч проридала, а на ранок вирішила виїжджати.

Коли пані Тетяна прийшла на вокзал, місць в автобусі не було, але вона почала плакати і просити водія, аби він допоміг їй виїхати. Чоловік пожалів її та вмовив на станції виписати їй додатковий квиток.

Кривий Ріг Тетяна Кравець обрала після евакуації з Херсону через те, що тут жила її сестра, яка вже, на жаль, померла.

За три роки промислове місто стало для пані Тетяни майже рідним. Вона знайшла тут нових друзів, які її підтримують та хобі, аби відволікатись від важких спогадів про дім.

— Сумую за квартирою, хочеться в свою, а не орендовану. Але тут мені дуже подобається. Там (у Херсоні) розбитий город зовсім. Кожен день його обстрілюють росіяни. Мені кажуть: "Куди ти там вернешся?". Мій будинок наче стоїть, але що з квартирою - не знаю. Майно сина і невістки — там давно нічого нема. Розбили будинок їхній ще перед підривом Каховської ГЕС. Все всередині — меблі, одяг — все в камінь перетворилося. Повертатися нема куди.

Після приїзду до Кривого Рогу, пані Тетяна отримувала допомогу на базі КгЦ "Шелтер +" і там познайомилась з волонтерами, які розповіли про програми, що діють на базі Центру. З часом жінка почала відвідувати різні заходи і майстер-класи, де знайшла нових друзів:

— Я ходила на в’язання, малювання, петриківський розпис, в групу психологічної підтримки, на акторську майстерність, на фітнес та скандинавську ходьбу. Навіть англійську мову вчила. Ми там і волонтерили: в’язали носки, обереги робили для військових, іконки малювали і висилали нашим Захисникам. Що б я сама вдома робила? А так час іде швидко.

Згадуючи, як не хотіла виїжджати з рідного міста, з власної квартири і покидати все своє майно, пані Тетяна каже, що вона тоді сподівалась на швидке закінчення війни і визволення міста від окупантів, а також нею керував страх:

— Страшно покидати своє житло. Я сама боялася, казала: "Куди їхати?". Але зараз я тут, я адаптувалася. І зараз мені тут вже добре, я хочу лишитись у Кривому Розі.

Звісно, Тетяна Кравець хоче навідатись в рідний дім згодом, коли це буде більш безпечно, бо в квартирі залишились речі, які вона б хотіла повернути. Жінка вірить, що скоро це все ж таки здійсниться і вона забере старі фотографії, на яких вона з родиною в мирному українському Херсоні.

Авторка: Тетяна Якушевська