У боротьбі за справедливість: особиста історія учасниці Помаранчевого Майдану і Революції Гідності

Події двох українських Майданів стали ключовими моментами новітньої історії країни. У центрі цих змін стояли тисячі людей, кожен зі своєю причиною вийти на площу. Історія Юліани Калін, очевидиці подій 2004 та 2013 років, дозволяє побачити, як революційні процеси впливали на життя звичайних громадян.

2004 рік. Помаранчева Революція

У 2004 році Україна опинилася перед вибором свого подальшого шляху. Президентські вибори між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем завершилися масовими порушеннями й фальсифікаціями, які викликали обурення суспільства та стали поштовхом до масштабних протестів.
Для Юліани це були перші в житті вибори — символ переходу у доросле життя. Вона згадує:

«Ми вірили, що цими виборами ми закінчимо ту історію, яка була з 1991 року, в якій було дуже складно жити і нам, і нашим батькам, і нашим бабусям, дідусям, тому що це більше було схоже на виживання. Тоді ми повірили в майбутнє».

Однак ніч підрахунку голосів принесла розчарування.

«На ранок всій країні повідомили, що все буде так, як було. Ці вибори були явно сфальсифіковані, я відчувала несправедливість. Це навіть не образа, а щось глибше, коли вас розтерли і обплювали. Я вчилась на економічному факультеті, ми вивчали економіку, політтехнології і вже розуміли, як нас обманюють і до чого нас ведуть», — ділиться Юліана.

Наступного ранку студенти вирішили йти на протест, що об’єднав небайдужих українців, які розуміли, що країну знову намагаються повернути назад.

«Це не було за якогось кандидата — це було проти системи, яку нам нав'язували. Нам потрібна була справедливість і достойне життя в цій країні», — пояснила учасниця Майдану.

Перші дні Помаранчевої революції, за словами Юліани, були схожі на хаотичний страйк, тоді ще не було ніякої структури. Люди з’їжджались до Києва, а згодом акції почалися й в інших містах. Коли стало ясно, що на вимоги не реагують, протестувальники вирішили залишатися на Майдані з ночівлею.

Попри відсутність силового розгону, небезпека існувала:

«У 2004 нас фізично поліція не приходила розганяти. Нас намагались розігнати іншими методами: приїжджали молоді хлопці — хтось з битами, хтось з арматурами і намагались це розігнати».

Згодом протест набув чіткішої структури. Активісти організували чергування, ночівлі, забезпечували постійну присутність людей у наметовому містечку.

«Ми боялися поїхати додому й побачити вранці, що містечка вже немає. Тому створили графік: хтось залишався вночі, хтось приїжджав удень», — додає Юліана.

Зрештою Майдан вистояв. Третій тур виборів, проведений під контролем міжнародних спостерігачів, став перемогою не політика — а громадянського суспільства.

Перемога третього туру виборів у новорічну ніч з 2004 на 2005 рік стала одним із найяскравіших моментів життя молодої студентки:

«Ми тоді всією країною співали гімн України. Я відчувала, що ми гідно перемогли», — поділилася очевидиця подій.

2013 рік. Революція гідності

Через дев’ять років країна знову опинилася на переломному моменті. Євромайдан розпочався як мирний протест після того, як влада відмовилась підписувати угоду з Європейським Союзом. Для багатьох це стало несподіваним відкатом назад.

Першими на Майдан вийшли студенти. А після жорстокого розгону в ніч на 30 листопада протест переріс у масовий рух, який виступив проти корупції, насильства силовиків і політичного тиску.

Юліана згадує:

«У 2013-му році більше людей стягнулося саме через події з поліцією. Всі розуміли, що це вказівка зверху».

Того разу протестувальники практично не мали на що сподіватися, окрім права на мирний протест:

«Ми розуміли, що судова система нам не допоможе, ніякі депутати не допоможуть. У нас залишалося єдине — право на протест».

Людей прибувало дедалі більше. Наметові містечка перетворилися на ціле автономне місто. З’явилася потреба у структурі, тому Майдан поділили на сотні за козацьким принципом. Так утворилася і 39-та жіноча сотня самооборони, до якої долучилася Юліана. Згодом вона переросла у благодійний фонд та волонтерський центр допомоги військовим.

Рішення влади відмовитися від курсу на ЄС було для багатьох незрозумілим і шокуючим:

«Ця відмова була дуже болючою, тому що ми йшли, намагались, а тут кажуть: "Ні, сидіть там, де сиділи і буде все так, як було"».

Юліана зустріла цей Майдан уже дорослою та її жага до справедливості нікуди не зникла.

На відміну від 2004 року, вона вже не жила в наметовому містечку. Проте вона була адміністраторкою в кафе й привозила на Майдан гарячу їжу, напої, усе, що могло підтримати протестувальників у мороз.

«Я тоді свято вірила, що цього разу ми маємо перемогти і вже йти вперед», — додала вона.

Вона добре пам’ятає погляди тих, хто стояв поруч:

«Я бачила ці безстрашні очі, людей, які були готові йти до кінця. Вони вірили в те, що ми можемо гарно жити, ми з цього вирвемося і все закінчиться перемогою демократичної, нормальної, правової, цивілізованої України».

В ті дні на Майдані і в Кривому Розі і в Києві дуже часто лунали слова “ми гідні”, тому цей Майдан і отримав назву “Революція гідності”.

Українські міста підтримували столицю, але найбільший жах був у Києві — коли все горіло, вибухало, коли барикади палали:

«Майдан вранці виглядав як кадри з апокаліптичного кіно. В метро людей з Майдану можна було впізнати просто по запаху диму, спалених шин, запаху біди. Я досі його не сплутаю ні з чим».

У ті дні з’явився символ, який назавжди залишиться частиною української історії — Небесна Сотня. Так почали називати загиблих протестувальників.

«Ми всі розуміємо, що їх набагато більше. Просто Небесна Сотня — це ті, кого знайшли. Тоді людей могли просто зашкребти й вивезти за місто, у лісосмуги. Деяких знаходили потім, побитими й скаліченими», — розповідає Юліана.

Революція гідності стала ще одним символом того, що українці готові захищати свою свободу, навіть ризикуючи життям. А Небесна Сотня — це не лише пам’ять про конкретних людей. Це уособлення високої ціни свободи, яку довелося заплатити країні.

Цінності, за які варто стояти

Для Юліани слово “гідність” — це не просто назва революції. Це цінність, яка має залишатися з українцями щодня. Вона сподівається, що нові покоління розумітимуть шлях, який пройшла країна, і причини, що змушували людей виходити на площі знову і знову.

За цими подіями — роки боротьби, втрат і повномасштабна війна з державою-агресором. І важливо, щоб цей досвід не зник і не був забутий.

Юліана переконана: зміни починаються з особистої відповідальності, з щоденної чесності та здатності діяти гідно — у великому й у малому. Саме так зберігаються ті цінності, за які українці стояли у 2004 і 2013 роках.