Дружина військовослужбовця у Кривому Розі створила Дитячий центр розвитку

Уже два роки в Кривому Розі (зараз за адресою вул. Січеславська, 26, це на КРЕСі) працює Дитячий центр розвитку «Нappy baby», а простіше кажучи, приватний дитячий садок, який завдяки державному гранту створила дружина військовослужбовця Ірина Комарова.

«Так відкрий собі садок»

Пані Ірина кандидатка біологічних наук, викладачка біології та екології, голова ОСББ у своєму будинку. А тепер ще й бізнес-леді у сфері освіти, засновниця та керівниця Дитячого центру розвитку «Нappy baby», слоган якого: »Щасливими дорослими стають в дитинстві». А ще вона - мама хлопчика, народженого після повномасштабного вторгнення.

- Це була моя мрія, мені так хотілося свій заклад для діток зробити. Я все життя працюю в освіті. І коли почалася війна, мені так діток було шкода, я казала чоловікові, що якби можна було, я б, мабуть, всіх їх обняла, обігріла. Коли я дивилась на кадри із Маріуполя, Херсона, в мене були постійно сльози на очах. А він мені: «Так відкрий собі садок». Це він мене підштовхнув. Сказав, що вірить у мене, що в мене вийде. Я тоді ще сказала, щоб не видумував, бо де нам взяти такі гроші. А потім пройшов рік, другий… Я повірила рекламі про бізнес з нуля. В мене рожеві окуляри, звичайно, знялися дуже швидко. Закладу потрібно було працювати, і працювати з перших днів, тому що в нього були вкладені кошти не лише грантові, а й великий відсоток власних, зокрема, на ремонт. Тому що грант не покривав витрат на ремонт. Приміщення було як начебто і з ремонтом, але колір стін для дитячого закладу не підходив, тому все перероблялося, - згадує Ірина. - Я проходила масу навчань. Тому що бізнесова сторона - це було для мене нове. Початок моєї освітньої кар'єри був у дитячому садочку, але як бізнес-леді дошкільним вихованням я раніше не займалась.



Чим же були ці два роки - шляхом розвитку чи бігом з перешкодами? Розмірковуючи над такою постановкою питання, пані Ірина зауважує, що і тим, і тим. З точки зору реалізації її професійної і життєвої мрії, то це був шлях розвитку. Але не обійшлося й без перешкод.

- Спочатку мені здавалось, що 500 тисяч - великі гроші. А коли я почала закуповувати обладнання, то ще й частина коштів моїх власних пішла, тому що насправді ця сума не така і велика. Державні гранти - це трішки історія про рожеві окуляри. Коли починаєш працювати, то рожеві окуляри в перший місяць хоп - і зникають. Виникає дуже багато питань і проблем, а ти вже підписалась, стала учасником програми, взяла на себе цю відповідальність, і як людина відповідальна мусиш все зробити відповідно до тих умов, на які погодилась. А це - створення двох робочих місць. Адже грант я повинна в межах трьох років повернути державі через податки. Хоча, як у кожному бізнесі, бувають провальні місяці, коли не завжди на оренду приміщення вистачає. Поки не була напрацьована клієнтська база, у виплату зарплати теж доводилось частково вкладати власні кошти. Згідно з умовами гранту, я сама не можу бути тут працевлаштована як директор чи завідуюча. Я ФОП, яка заснувала цей заклад та отримує дохід, і грант відшкодовується у тому числі через єдиний податок, який я сплачую, - ділиться пані Ірина.
Серед іншого до перешкод пані Ірина відносить те, що у Кривому Розі дуже складно знайти приміщення, яке задовольняло б потреби на сто відсотків, а також висока орендна плата, у тому числі за приміщення комунальної власності.

Грантодавці залишились задоволеними

Однак після освоєння першого гранту пані Ірина для себе вирішила, що розвиток її дітища не повинен зупинятись, - і після проходження відповідного навчання подалася на ще один, в рамках програми Естонської ради у справах біженців “Стійкі ініціативи для самозайнятості “RISE””, здобувши грант у 200 тисяч гривень. На ці кошти вона купила проектор і тактильний навчальний стенд.

Представники цієї ради приїжджали в Кривий Ріг з інспекцією і залишились задоволеними тим, що побачили у центрі розвитку Ірини Комарової. Успішно Ірина прозвітувалася і по третьому здобутому гранту, від міжнародної компанії Helvetas (Швейцарія).

Це були кошти, що покривали потреби закладу на оргтехніку, адже багато оргтехніки в дитячому закладі не буває - постійно треба роздруковувати наочні посібники, різноманітні матеріали.
І на цьому пані Ірина не зупиняється - вона створила і вже подала ще одну грантову заявку, аби придбати додаткове обладнання для роботи нейропсихолога.

Здавалось би, просто бульбашки…

Щоб дитячий центр розвитку дійсно відповідав своєму статусу, він добре забезпечений відповідним обладнанням, яке у своїй роботі з дітками використовують вузькопрофільні фахівці, їх пані Ірина залучає до роботи за трудовими угодами погодинно. Адже її основною ідеєю при створенні центру було надання комплексу послуг.
Із центром співпрацюють логопед-дефектолог, який займається корекцією і постановкою звуковимови, мови, запуском мовлення. Нейропсихолог - корекцією поведінки і нервових функцій. Реабілітолог працює зі складними дітками, які мають розлади аутичного спектру (РДУГ). Залучається також практичний психолог, причому не тільки до роботи з дітками, а й із батьками.

То ж можна сказати, що робота з вадами раннього розвитку дітей є специфікою, родзинкою центру розвитку дитини «Нappy baby».

- І ці послуги, - каже Ірина Комарова, - є дуже затребуваними. На жаль, багато діток, які у два роки дуже погано розмовляють, а це призводить до відставання в розвитку при підготовці до школи. Велика кількість дітей має розлади аутистичного спектру. Ми в своєму центрі пропонуємо займатися з такими дітками на ранніх етапах, що є найбільш ефективним. Є такі проблеми розвитку дитини як розлад дефіциту уваги, скорочено РДУГ. Досить поширеною є гіперактивність, через яку дитина не може сконцентрувати увагу. Ми в Центрі проводимо відповідну корекційну роботу із використанням сучасного обладнання. Ось у нас світлова бульбашкова колона, це для діток засіб заспокоєння, споглядаючи бульбашки, дитина може посидіти, подумати.

«Ми шукаємо можливості зробити всіх дітей щасливими»

Діти - це, як відомо, велика відповідальність. А чужі діти тим паче. Чи не боїться відповідальності Ірина Комарова?
- Боюся, - каже, - але йду вперед. - Я більше 20 років працюю в освіті. В мене батьки освітяни, я себе не уявляю десь поза межами освіти. І коли з початком війни мою власну дитину не було куди віддати, тому що садочки були закриті, я не була в декреті взагалі - постійно працювала, і мені потрібно було суміщати роботу, догляд за дитиною, - і тому утворився дитячий центр. Відповідальність завжди є, була і буде. Але ця відповідальність компенсується, коли ти бачиш щасливі посмішки дітей, коли ти бачиш очі батьків задоволені. А очі дітей, коли в них виходить, і він так: а, я можу! Я це сам зробив! Коли ти працюєш з дітьми, постійно і себе вдосконалюєш. Так не виходить, що на якомусь рівні розвитку зупинився - і все. Тому що приходять нові діти - у них нові потреби, нові запити, і ти починаєш уже думати, як зробити, щоб дитині було комфортно. І якщо у дитини щось не виходило, а потім вийшло, ти розумієш, що зробив дитині добро, зробив дитині щастя. Це, мабуть, і є той приємний бонус у цій всій роботі, який компенсує той страх, який маю, коли беру на себе ту відповідальність, - каже Ірина Комарова.

Але чи можна в принципі зробити дітей щасливими під час війни? І чи допомагає пані Ірині в цьому досвід власного материнства?

Слоган нашого Центру - «Щасливими дорослими стають у дитинстві». Ми в цьому щиро впевнені.
Тому що не маючи щасливого дитинства доросла людина втрачає такий великий етап, коли іде основа, закладається те, що можна дозволити попустувати, і не бути за це наказаним, можна дозволити розлити фарбу, і також від цього отримати задоволення, тому що розлита фарба з точки зору дорослих - це бруд. З нашої точки зору - це розвиток, тому що розлита фарба змінила свою текстуру, дитина побачила - і зробила висновок, можливо, колір десь змінила, це також висновок. Це в голові дитини відклалося. І тому навіть під час війни, а це, мабуть, і є головна наша задача, не дивлячись на всі виклики, які маємо, ми намагаємось робити наших дітей щасливими. Нехацй через такі маленькі кроки, нехай, можливо, сьогодні непомітні ці кроки, а якщо з точки зору діток подивитися на пів року назад і зараз порівняти, то це вже не зовсім маленькі кроки. Ми вже бачимо значний результат. А якщо подивитися діток, які до нас майже рік ходять, також ми бачимо результати. І зі щасливими дітками щасливими стають і дорослі - їхні батьки. Мама може бути щаслива, задоволена, коли вона бачить щасливою свою дитину. Не всі діти ідеальні. Немає ідеальних дітей. Якщо, можливо, в когось є таке розуміння, що у когось дитина ідеальна, а той не ідеальний, того що він балується, - нема такого поняття. Ми до цього не схиляємось, ми не шукаємо ідеальних дітей, ми шукаємо можливості зробити всіх дітей щасливими. Я стала мамою в 40 років. Це усвідомлене материнство. Я не знаю, як би я себе поводила, коли б я стала мамою в 20 років, але мені допомагає мій досвід, з однієї сторони, педагогічний, з іншої сторони - досвід власного материнства. Я не завжди сварю за те, за що сварять молоді батьки. Десь, можливо, трішечки більше балую, тому що я розумію, що для дитини це момент радості, емоційного задоволення. Десь можу попустувати з дитиною, побалуватись, можу листям покидатися. Коли я буду показувати, що мама щаслива біля дитини, то, я в цьому впевнена, що дитина буде почувати себе щасливою, - каже пані Ірина.

…Вона була вся в роботі і творчих планах, коли 20 жовтня 2025 року отримала офіційне сповіщення, що її чоловік Олексій Анатолійович Комаров під час виконання бойового завдання у Одрадному Куп'янського району Харківської області зник безвісти. Будучи за освітою радіофізиком, до 2014 року, коли він добровільно став на захист держави як військовий, він працював на КП «Криворіжтепломережа» слюсарем контрольно-вимірювальних приладів та автоматики. Після Іловайського котла перебував у полоні. З початком повномасштабного вторгнення знову добровільно став до лав ЗСУ. Після одного з бойових завдань вважається зниклим безвісти. Звісно, Ірині хотілось би вірити в диво, але вона мала сили прийняти реальність. І те, що її підживлює і не дає опустити руки, це їхня пізня дитина і створений нею дитячий центр розвитку, у який вона вклала стільки багато і щодня продовжує вкладати частинку душі.