Скільки насправді років Кривому Рогу, звідки пішла назва міста і чому воно таке довге: велика розмова про історію
Фото: Перший Криворізький
Ольга Гончар. Фото: Марія Пунтус
Скільки насправді років Кривому Рогу
Одне з найдискутивніших питань в історії Кривого Рогу — скільки насправді років місту і чи можна вважати його заснованим раніше за офіційну дату.
Офіційно роком заснування Кривого Рогу вважають 1775. У першій половині 1970-х років Яків Ракітін опублікував дослідження, в основу якого ліг архівний документ часів Російської імперії. Це був указ кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського про заснування поштової станції Кривий Ріг, датований 27 квітня 1775 року. Саме тому 1775 рік і закріпився як офіційна дата заснування міста. Сьогодні, каже Ольга Гончар, немає підстав сумніватись в існуванні самого документа і в достовірності знахідки.
Пізніше цю версію додатково перевірив уже сучасний криворізький історик Денис Шаталов. Він дослідив великий масив доступних архівних матеріалів і дійшов висновку, що офіційне датування 1775 роком наразі є найбільш аргументованим і документально підтвердженим.
Саме цю версію сьогодні використовують як офіційну.
Однак паралельно існує й інший погляд на історію міста.
Одним із головних прихильників давнішого, козацького походження Кривого Рогу є історик, археолог і співробітник Криворізького історико-краєзнавчого музею Олександр Мельник. Протягом багатьох років він досліджує ранню історію Криворіжжя та наполягає на більш ранній даті заснування міста.
Серед аргументів Олександра Мельника — знайдені монети 1730-х років, а також інші артефакти, які можуть свідчити про давніше походження Кривого Рогу. Сьогодні між цими двома підходами триває головна історична дискусія навколо віку міста.
При цьому важливо розуміти: територія сучасного Кривого Рогу не була пусткою до 1775 року. За даними різних дослідників, зокрема краєзнавиці Людмили Похитун, на території сучасного міста існували козацькі зимівники — поселення запорозьких козаків, однак жоден із них не називався Кривим Рогом. Крім того, вони не мали церков, а саме наявність церкви в історичній традиції часто вважається однією з ознак сформованого населеного пункту. У сумі з непостійним характером зимівників як поселень та іншими факторами нині бракує підстав для перенесення офіційної дати заснування міста. Приводів для дискусій додає і розмите датування Кривого Рогу в чинному на сьогодні офіційному державному документі — «Списку історичних населених місць України», де датою заснування міста зазначена середина XVII століття.
Звідки походить назва Кривий Ріг
Саме з цього і виникає ще одна велика дискусія — про походження самої назви Кривий Ріг.
Загальноприйнята наукова версія говорить про те, що Кривий Ріг спочатку був назвою елементу рельєфу. Саме від цієї назви пізніше, ймовірно, походить і назва населеного пункту. Ідеться про вигнуту місцевість біля річки, яка здалеку нагадувала кривий ріг. Це був своєрідний мис або урочище. Ця версія є найбільш поширеною. Тривалий час вважалося, що історичний Кривий Ріг — це мис у місці злиття Інгульця та Саксагані. Саме там, за цією версією, виникла назва місцевості.
«Проте нові дослідження, зокрема опубліковані в "Криворізькій старовині", дають підстави припускати, що йдеться про інший мис — на річці Саксагань, — говорить краєзнавиця. — Поки що ця версія не має остаточного наукового підтвердження, однак на її користь свідчить дедалі більше аргументів. Це досить сенсаційне припущення, адже йдеться про зовсім іншу локацію. За новою версією, історичний Кривий Ріг розташовувався не на злитті Інгульця та Саксагані, а в районі сучасної Галковки. Саме там вигин річки утворював мис, який міг дати назву майбутньому місту».
Хто такий козак Ріг?
Паралельно існує і популярна легендарна версія походження назви міста — про козака Рога.
«За легендою, на цій території жив козак із фізичною вадою — чи то кульгавий, чи то одноокий, через що його називали Кривим, — розповідає краєзнавиця. — Нібито він тримав шинок або корчму неподалік місця переправи, а подорожні казали: "Поїдемо до Кривого Рога"».Ця версія не має наукового підтвердження, однак залишається надзвичайно популярною в міському фольклорі. Саме вона лягла в основу образу козака Рога, пам'ятник якому встановлений біля міськвиконкому. І хоча переконливих наукових доказів цієї теорії немає, підстави вважати, що така людина справді існувала, все ж є.
Один із дослідників свого часу знайшов згадку про Івана Рогова — козака, який жив на території сучасного Криворіжжя у відповідний історичний період. Саме ця знахідка й дала підстави пов'язувати його з легендарним Рогом, від якого нібито й походить назва міста. Утім ця версія так і не отримала достатнього наукового підтвердження, тому серед істориків вона залишається другорядною.
Говорячи про козацьке минуле Криворіжжя, Ольга Гончар підкреслює: глибоко цей період вона не досліджувала, хоча сама є прихильницею версії про давніше походження міста.
«Я вірю, що ще не знайдені документи існують, але їх поки не знайшли», — каже вона.За її словами, після ліквідації Запорізької Січі в 1775 році частину козаків знищили, а частині запропонували певні привілеї та землю. Так імперська влада фактично розділила козацьке середовище.
«Це ще раз показує, що політика Росії за століття не змінилася. Принцип “розділяй і владарюй” працював уже тоді», — говорить краєзнавиця.Заможні козаки та старшина отримали землі, тоді як інші поступово втрачали незалежність і змушені були йти в найми до колишніх побратимів. Хоч раніше на Січі всі вважались рівними. Саме тоді, пояснює Ольга Гончар, і формується поділ на так званих реєстрових козаків — тих, хто став служити імперії, і «голоту», яка залишилась без привілеїв і підтримки. Частина старих поселень Криворіжжя, ймовірно, виникла саме як території для проживання козаків, які отримали землі після ліквідації Січі. Ішлося про ведення господарства та колонізацію степових територій.
З чого починався Кривий Ріг
На момент свого заснування Кривий Ріг зовсім не був містом у сучасному розумінні. Його початок — це невелика поштова станція, маленький організм, який забезпечував зв'язок між різними частинами імперії. Така станція обов'язково потребувала коней, кур'єрів, приміщень для зберігання спорядження і людей, які підтримували все це господарство в постійній готовності. Кур'єри не жили ізольовано — поруч селились їхні родини. Люди почали вести побут, обробляти землю, займатись ремеслом і торгівлею. Так формувалось постійне поселення.
Із часом у поселенні з'явились необхідні елементи повноцінного населеного пункту. Одним із головних символів такого переходу стала церква. У Кривому Розі збудували Миколаївську церкву, а разом із нею — Миколаївську вулицю, нині відому як Святомиколаївська. Поруч проходила Поштова вулиця — теперішній проспект Поштовий, назва якого безпосередньо пов'язана з поштовою станцією та її значенням для життя містечка.
Територіально Кривий Ріг з'явився саме на теренах сучасного історичного центру міста. Існує кілька версій щодо точного місця розташування поштової станції. За однією з них, вона була поблизу нинішнього головного управління поліції; за другою — на МОДРі, на вулиці Хотинській (колишній Каракозова); за третьою версією, мова йде про історичний центр сучасного міста — територію навколо Свято-Миколаївської вулиці та проспекту Поштового.
Проте дуже довгий час Кривий Ріг залишався невеликим провінційним містечком: кілька вулиць, церква, базар, адміністративні споруди та сільське господарство навколо. Нинішнє селище Широке на той момент було значно більшим, важливішим і економічно потужнішим. Так само великим і впливовим було селище Шестірня. У той час саме вони відігравали помітнішу роль у житті краю. До кінця ХІХ століття Кривий Ріг мало чим відрізнявся від десятків інших поселень Російської імперії.
Коли почалась залізна лихоманка і чому Кривий Ріг такий довгий
Ситуація кардинально змінилась наприкінці XIX століття, коли тут відкрили великі поклади залізної руди. Саме промисловість вплинула на долю Кривого Рогу. Навколо рудників почали виникати нові поселення. Через це Кривий Ріг розростався не компактно, як більшість міст, а витягувався вздовж родовищ залізної руди. Фактично місто формувалось як ланцюг окремих робітничих селищ і промислових районів, які з часом злились у єдиний міський простір. Саме тому сьогодні Кривий Ріг має свою незвичну форму — він простягається на десятки кілометрів уздовж рудного басейну й уважається одним із найдовших міст Європи.
«Я вважаю, що одним із найяскравіших періодів став час, коли Кривий Ріг був центром Криворізької округи», — говорить Ольга Гончар. — Це був дуже перспективний етап: місто активно розвивалось, отримувало нові адміністративні функції, мало великі можливості для зростання та могло стати ще потужнішим регіональним центром».На жаль, цей період тривав недовго — 7 років, з 1923 до 1930. Через адміністративні зміни багато задумів так і не були реалізовані. Кривий Ріг утратив статус окружного центру, і значна частина потенціалу, який місто могло тоді отримати, залишилась нереалізованою. І цей період, за словами Ольги Гончар, на жаль, досі залишається малодослідженим.
Звідки в місті взявся «гОрод»
Довга протяжність Кривого Рогу пояснюється насамперед особливостями розвитку міста навколо покладів залізної руди. Рудне тіло Кривбасу простягається з півночі на південь приблизно на 120 кілометрів. Біля кожного рудника формувалось власне селище зі своєю інфраструктурою, житлом, магазинами та побутом. Спочатку це були окремі населені пункти, розташовані на різній відстані один від одного. У різний час такими поселеннями були Терни, Веселі Терни, Бажанове, Катеринівка, Довгинцеве, території біля сучасного ПівдГЗК та багато інших.
У 1960-х роках відбулась адміністративна реформа, під час якої ці рудничні селища вирішили об'єднати в межах одного міста — Кривого Рогу. До складу міста увійшли й окремі селища, й уже сформовані населені пункти, як-от місто Терни. Так Кривий Ріг фактично перетворився на єдиний міський простір, витягнутий уздовж усього промислового району.
До цього власне Кривим Рогом вважалася лише невелика центральна частина сучасного міста. Саме тому люди, які жили в рудничних селищах, часто говорили: «Поїхали в гОрод». Під городом вони мали на увазі історичний центр Кривого Рогу, хоча самі вже мешкали на території, яка сьогодні є частиною міста, наприклад на сучасному 44-му кварталі чи Піонері. Для них це були окремі робітничі селища, а не «справжнє місто».
Звідки і коли взялась Рудана
Одним із найвідоміших міфів Кривого Рогу є історія про Рудану — персонажку, ім'я якої сьогодні добре знайоме майже кожному містянину. На честь Рудани названо об'єкти, установи, організації, фестивалі, тож у багатьох склалось враження, що це якась давня героїня з глибини століть, пов'язана з історією Криворіжжя.
Саме так цю історію сприймали й багато дослідників і читачів. Особливо після того, як на початку 2000-х років вийшли авторитетні видання про легенди та перекази Криворіжжя, зокрема книжка «Історичний фольклор Криворіжжя» та багатотомник Григорія Гусейнова «На землі, на рідній». У них також була опублікована легенда про Рудану, через що вона ще більше закріпилась в уявленні людей як давній народний переказ.
Однак детальне дослідження газетних архівів і літературних публікацій, яке провела Ольга Гончар, показало зовсім іншу картину. Під час роботи з матеріалами про криворізьких літераторок, за словами краєзнавиці, почали траплятися згадки про те, як у радянський період місцеві газети активно закликали людей надсилати «легенди рідного краю». У 1970-х роках у газеті «Червоний гірник» регулярно друкувались такі тексти — і майже всі вони були авторськими, підписаними конкретними людьми. Тобто це були не справжні народні легенди, що передавались поколіннями, а літературні твори, які вигадали сучасні автори.
Так поступово стало зрозуміло, що й історія Рудани має цілком конкретне походження. В архівах вдалося знайти першу публікацію цієї легенди — у газеті «За агломерат», багатотиражці Південного ГЗК. Вона була надрукована в 1968 році з приміткою «літературна обробка О. Тимощука».Ольга Гончар припускає, що це псевдонім письменника Олександра Прокопчука, який пізніше прямо заявляв, що саме він уперше опублікував легенду про Рудану.
Це означає, що образ Рудани виник не в давнину, а фактично в другій половині ХХ століття. Причому легенда мала дуже конкретну географічну прив'язку — до району ПівдГЗК. У первісному тексті згадувались характерні скелі та особливості місцевого рельєфу, які справді є в тій частині міста, зокрема виходи аркозових пісковиків біля Південного гірничо-збагачувального комбінату.
Важливо й те, що саме кінець 1950-х — 1960-ті роки були часом масштабних археологічних досліджень на території майбутніх промислових об'єктів. Під час будівництва Південного та Новокриворізького ГЗК археологи активно вивчали місцевість і знаходили численні пам'ятки кочових народів. Саме ці знахідки, ймовірно, вплинули на образ Рудани та світ, у який її помістили автори легенди: кочові племена, степ, скелі, давній побут.
Тому сьогодні є підстави говорити, що Рудана — це не стародавній народний персонаж, а дуже вдалий літературний образ, який створила конкретна людина в конкретний історичний момент. І хоча сама легенда не є автентичним фольклором, вона виявилась настільки вдалою й емоційно сильною, що швидко стала частиною міської ідентичності.
Цікаво й те, що вже через кілька місяців після першої публікації легенду про Рудану в місцевій пресі почали називати «стародавньою криворізькою легендою». Це має вигляд свідомого й дуже швидкого впровадження нового образу в культурний простір міста.
Ольга Гончар припускає, що поява Рудани могла бути частиною радянської культурної політики. У той час влада прагнула формувати контрольовані локальні міфи, які не були б пов'язані з реальною козацькою чи українською історією регіону. Створення красивої романтизованої легенди про «давню» героїню заповнювало потребу в місцевій історії, але водночас відвертало увагу від глибшого дослідження справжнього минулого краю, зокрема козацької історії, яка могла посилювати українські національні та патріотичні настрої.
Де навічно злились Інгулець з Саксаганню?
Спочатку обидві криворізькі річки — Інгулець і Саксагань — зливались у природному руслі приблизно на сучасній Карнаватці.
Однак у 1960-х роках, коли активно розвивався гірничодобувний комплекс і місто розширювалось, русло річки Саксагань почали штучно змінювати. Спочатку частково випрямили, а згодом значну ділянку русла просто заховали в підземний колектор. Це робили з цілком практичною метою — звільнити території для видобутку залізної руди та промислової забудови.
У результаті природне русло річки було розірване, і точка її злиття з Інгульцем змістилась. Традиційно вважається, що Інгулець і Саксагань зливаються в парку Мершавцева (Чорногорка / човнова станція). Це місце закріпилось у міських уявленнях і туристичних маршрутах як символічна точка злиття річок, хоча фактично це вже не зовсім природне гирло.
Сьогодні реальне місце, де вода Саксагані виходить із підземного колектора і впадає в Інгулець, розташоване нижче за течією — орієнтовно на Чорногорці, біля транспортної розв'язки. Тобто сучасне злиття відбувається вже не в природному руслі, а там, де річку штучно вивели з-під землі назад, у відкритий потік.
Отже, у Кривому Розі є три рівні цього поняття:
- історичне природне злиття (приблизно на Карнаватці);
- символічне «туристичне» злиття (парк Мершавцева);
- і сучасне технічне злиття (вихід Саксагані з колектора в Інгулець).
Що зумовлює ментальність криворіжців
Кривий Ріг — це місто, яке історично сформувалось як центр дуже важкої індустріальної праці. Його розвиток повністю визначився тим, що тут є великі поклади залізної руди, і цю руду потрібно було постійно видобувати й переробляти. Через це основою міста стали шахтарі та металурги — люди, які працювали в надзвичайно складних фізичних умовах.
До 1960-х років головним видом діяльності був видобуток руди. Після 1960-х до цього додалась масштабна металургія і робота великих гірничо-збагачувальних комбінатів: Південного, Північного, Новокриворізького. Але насправді металургійна історія Кривого Рогу починається значно раніше: ще з кінця XIX століття, коли з'явився Гданцівський чавуноливарний завод, і пізніше — промислові підприємства на кшталт майбутньої «Криворіжсталі» (яка тоді називалась «Кривбуд»).
Уся ця система працювала безперервно: шахти, кар'єри, транспортування руди, металургійні процеси, знову видобуток і знову переробка. Це означало постійну фізичну напругу і для чоловіків, і для жінок, які також працювали в промисловості, часто на дуже важких роботах.
Саме така структура економіки сформувала і спосіб життя міста. Люди працювали в змінному режимі, сильно втомлювались, жили в ритмі «робота — дім — короткий відпочинок — знов робота». Через це місто будувалось так, щоб мінімізувати потребу в поїздках: на житломасивах одразу створювали повну інфраструктуру — житло, магазини, клуби, палаци культури, парки. Щоб усе необхідне було поруч.
Цей замкнений ритм життя впливав і на транспортну систему. Проблеми з транспортом у Кривому Розі фіксувались десятиліттями — ще з 1920-1930-х років у місцевій пресі постійно писали про його поганий стан. Нібито в місті намагались розв'язувати ці проблеми: запускали тролейбуси, будували нові трамвайні лінії, а згодом — швидкісний трамвай. Але ці рішення давали лише тимчасовий ефект, і транспортна проблема залишалась хронічною.
Кривий Ріг будували зеки — міф чи правда?
Після 1944 року Кривий Ріг (передусім його центральна частина, але й рудничні райони теж) лежав фактично в руїнах. Місто потребувало не косметичного ремонту, а тотальної відбудови — шахт, комбінатів, житла, транспортної інфраструктури. Але робочих рук катастрофічно бракувало: більшість чоловіків були мобілізовані до радянської армії. Жінок масово залучали до відбудови, однак цього було недостатньо. Радянська система вирішувала проблему звичним для себе способом — примусовою мобілізацією інших категорій людей.
Історикиня та дослідниця міста Ольга Гончар пояснює, що до Кривого Рогу звозили кілька категорій людей: військовополонених, інтернованих і так званий спецконтингент — ув'язнених.
«Я досить глибоко занурилась у тему інтернованих. Я знаю, що на території Кривого Рогу було 12 таборів інтернованих людей. У кожному таборі, якщо не помиляюся, було від 500 з чимось до тисячі людей. І вони всі працювали на тих роботах, які були необхідні».
Найглибше на сьогодні дослідження теми інтернованих належить київському історику Олександру Потильчаку.
Інтернованих перевозили сюди з так званих визволених закордонних територій — Румунії та інших країн Східної Європи. Їх використовували як дешеву й контрольовану робочу силу для відновлення міста.
Окремою категорією були ув'язнені, яких у побуті називали зеками. Саме звідси, за словами Ольги Гончар, і походить міський міф про те, що Кривий Ріг побудували зеки. Вона наголошує: це не вигадка, хоча масштаби такого явища ще потребують окремого дослідження.
«Наскільки я знаю, на відбудовчі роботи після Другої світової їх залучали менше, а от уже коли почали відновлювати “Криворіжсталь”, будувати різні комбінати, тоді почали залучати ось цих зеків, яких іще у нас називають “хімія”. Це, як правило, були люди, засуджені за нетяжкі злочини».Ішлось переважно не про небезпечних кримінальних злочинців, а про людей, засуджених за шахрайство, хуліганство тощо, тобто за «нетяжкими» статтями. Вони працювали під постійним наглядом правоохоронних органів. Для них у місті створювали окрему інфраструктуру: гуртожитки, контрольовані зони проживання, трудові бригади.
«Я думаю, ті, хто живуть на Трампарку, знають, особливо люди старші, що кілька гуртожитків там були зведені саме для “хімії”, для тих чоловіків — переважно це, звісно, були чоловіки, — яких привозили, які мали певні терміни ув'язнення і працювали на різних будівельних роботах у Кривому Розі».Ольга Гончар звертає увагу: Кривий Ріг не був винятком, аналогічна практика існувала в інших великих промислових центрах СРСР — у Запоріжжі, Дніпрі, Одесі. Проте саме в Кривому Розі цей сюжет перетворився на частину локальної ідентичності, на пояснення міського характеру й навіть атмосфери.
«Чому в Кривому Розі говорять, що Кривий Ріг збудували зеки, а про Запоріжжя, Дніпро чи Одесу так не кажуть або, якщо кажуть, то в іншому контексті, — я цього не знаю. Можливо, через те, що це все-таки обласні центри, і там не лише промисловість, а в нашому випадку такого статусу немає».На думку медійниці, присутність спецконтингенту вплинула не лише на забудову міста, а й на соціальний клімат. Там, де є велика кількість ув'язнених, неминуче зростає роль контролю та нагляду. Це посилювало позиції правоохоронної системи в міському житті.
«З темою зеків пов'язана, звісно, і тема нагляду. Бо за ними потрібен був нагляд. А хто міг здійснювати нагляд за ув'язненими? Авжеж, правоохоронці. І це визначало дуже значущу позицію правоохоронних органів у загальній ієрархії суспільних відносин у Кривому Розі».Вона вважає, що ця інерція відчувається й досі — навіть якщо давно вже немає ані таборів, ані «хімії».
«Ми з огляду на перелічені обставини, як на мене, дуже дисципліновані — у глобальному погляді на нас, мешканців і мешканок Кривого Рогу, я б саме так сказала. Не в останню чергу, можливо, через те, що ми розуміємо: є певний нагляд».
Люди, які роблять свій внесок в історію Кривого Рогу
Ольга Гончар говорить: вона не є «універсальним експертом» з усієї історії Кривого Рогу, і важливо розуміти, що дослідження міста — це завжди робота різних фахівців із різних напрямів. Вона підкреслює, що кожен дослідник має свою спеціалізацію. Наприклад, період заснування міста і військові поселення (та не лише їх) вивчає Денис Шаталов. Географічні особливості та прив'язки до місцевості — це сфера експертності Ірини Остапчук, Едуарда Дворчука і Дмитра Антонова, особливо коли йдеться про роботу з картами. Період визвольних змагань і національно-визвольного руху є сферою наукових інтересів Романа Шляхтича. Теми зимівників і поміщицької історії краю досліджує Людмила Похитун. Глибоко вивчають польський, єврейський та інші національні сліди в історії міста Олена Лєдовська та Валентина Серьогіна, яких у місті знають як «Невгамовних гідес». А найбільш комплексне, «універсальне» бачення історії міста, на думку Ольги, дає Володимир Казаков, який поєднує науковий підхід, історію, географію та індустріальний контекст. Не можна не згадати створені ентузіастами фб-спільноту «Криворізька старовина» і сайт oldmaps, які є цінними джерелами для вивчення історії краю.
Коли мова заходить про відомих вихідців із Кривого Рогу, першим зазвичай називають президента України Володимира Зеленського. Але для Ольги Гончар це надто очевидна відповідь і надто вузьке уявлення про те, хто сьогодні є справді значущими людьми.
«Найбільш значущі люди зараз — це військові. Це люди, які кладуть своє життя, здоров'я, свої професійні амбіції на те, щоб просто захищати нас».Вона говорить не лише про публічних героїв, а й про людей науки, культури, журналістики, музейної справи, які залишили цивільні професії й пішли воювати. Серед них — професор Роман Козлов, журналіст Андрій Власенко, співробітник Криворізького історико-краєзнавчого музею Артур Дробот, диригент Олександр Балабан, громадська активістка Оля Перетятько.
«Це люди, які насправді значущі на сьогоднішній момент. Вони значущі — і водночас непомітні».Окремо Ольга Гончар говорить про криворізьку краєзнавчу спільноту — неформальне коло дослідників, гідів та істориків, які роками відновлюють справжню історію міста. Окрім уже названих вище, вона згадує Спиридона Карачуна, Станіслава Пікуля, Валерія Аблеця, Володимира Огура, Олександра Мельника, Ірину Стеблину й інших.
«Це ті люди, які насправді роблять величезну роботу для того, щоб завтра-післязавтра ми знали більше про наше місто».
Кривий Ріг — наше місто. Фото: Марія Пунтус