Встигнути до проводків. Що відбувається на секторі поховань військових у Кривому Розі

Із 2022 року на секторі почесних військових поховань Центрального кладовища в Кривому Розі поховали понад півтори тисячі військових. Напередодні поминальних днів журналісти «Першого Криворізького» побували на секторі й переконалися, що питання збереження пам'яті дедалі частіше лягає на плечі самих родин. Про те, як родини переживають цю реальність, ми поговорили з громадською діячкою Катериною Станкевич.

«Люди черговий рік чекають проводків, щоб до них усе облаштували»

Із 20 по 26 квітня по всій Україні традиційно вшановують померлих: люди відвідують кладовища й згадують рідних. Цей період називають по-різному — проводи, Радониця, гробки, проводки. За традицією, це не лише дні скорботи, а й символ єдності живих і померлих.

Цього тижня на проводки сотні криворіжців поїдуть навідати своїх рідних і близьких на сектор почесних поховань кладовища «Центральне». Перші могили загиблих військових з'явились тут у 2022 році, зараз їх уже понад півтори тисячі. За ці чотири роки місце останнього спочинку захисників навряд чи знало спокій. Спочатку місто планувало створити меморіальний комплекс, однак відмовилось від єдиного проєкту і перейшло до індивідуальних виплат родинам на поховання та встановлення пам'ятників. Відтак на секторі з'явилось уже кілька десятків різних надгробків.

Зрозуміла тяга людей облаштувати це місце: довкола земля і бруд, коли проходять дощі, усе виглядає занедбано, тож кожен хоче зробити якнайкраще для своїх рідних. Але водночас ніхто не готовий чекати ще 10–15 років, поки щось вирішиться чи зміниться влада, — каже громадська діячка, криворожанка Катерина Станкевич. У 2022 році загинув її брат, військовий медик Олексій Різниченко, і родина погодилась поховати його на секторі Центрального кладовища, де обіцяли облаштувати меморіал.

На початку 2025 року криворізькі чиновники в особі директора Департаменту розвитку інфраструктури міста Івана Карого і заступника міського голови Олександра Катриченка обіцяли до кінця минулого року побудувати каплицю, облаштувати повну огорожу з брамами та замостити територію, однак жоден із цих об'єктів так і не реалізували повністю. Обіцяне навесні минулого року замощення між могилами теж не зробили.


Зараз, розповідає Катерина, почалась нова хвиля розмов про сектор почесних поховань і замощення, бо прийшла весна, і рідні загиблих хочуть розуміти: щось робити самим чи чекати робіт від міста. Багато хто бере все у свої руки та облаштовує за власні гроші. Розбиті дороги до сектора протягом кількох місяців холодного сезону лише підсилювали відчуття відчаю. Дорогу відремонтували перед Великоднем і самими проводками.

Люди фактично змирилися з тим, що це вже просто звичайне кладовище, де вони самі мають доглядати і впорядковувати могили, — каже Катерина. — Я дуже не люблю оцей наратив «наші загиблі нікому не потрібні, крім нас», бо вони були потрібні, вони залишаються потрібними елементами нашої історії як українського народу. Але отакі історії тільки підсилюють цей наратив: реально виходить так, що якщо я не облаштую могилу свого героя, то її ніхто не облаштує.

Ситуацію на секторі, за словами співрозмовниці, напружували й епізоди, коли родини змушені самостійно встановлювати елементарні вказівники «Сектор почесних поховань», якого не було щонайменше три роки з появи перших могил. Після зустрічей із Третяк минулого року міська влада все ж встановила два вказівники, однак вони виявилися фактично непридатними — написи на них були майже нерозбірливими. Попри неодноразові звернення родин із проханням замінити або доопрацювати ці таблички, ситуація так і не змінилася. Водночас на Алеї Слави повноцінного маркування не було взагалі. Саме через цю плутанину, зокрема, під час одного з автопробігів поліція помилково поїхала до сектору почесних поховань, не знаючи про існування окремої Алеї Слави. Такі ситуації і формують відчуття, що з боку міської влади немає бажання зрозуміти і підтримати родини в їхньому горі.

У нас є така особливість, в українського народу, що до проводків усе має бути облаштовано, — каже Катерина. — І люди черговий рік чекають проводків, щоб усе до них облаштували. Багато родин, особливо тих, хто поховав близьких ще у 2022–2023 роках, прагнуть визначеності: якщо б місто озвучило чіткі терміни робіт, вони були б готові чекати. А оскільки немає конкретики, вони готові вже робити до проводків самостійно.

Стан самої території на секторі, особливо після дощів, залишається складним: нові ділянки мають частково підсипані доріжки, якими ще можна пройти, тоді як між старими секторами ситуація тривалий час була значно гіршою — через роботи з інженерними мережами пересування там ускладнювалося. Після прокладання дощової каналізації пошкоджені проходи частково «відремонтували» — теж до «проводків». Втім, ці роботи мають радше технічний, ніж повноцінний благоустрій характер: доріжки відновили з відпрацьованої асфальтної суміші.

Основна частина пам'ятників установлена на могилах тих, хто загинув у 2022–2023 роках, — каже Катерина. — Таких, я б сказала, близько 15%. Це небагато, але водночас показово, бо вже втрачається єдиний вигляд: усі роблять різну висоту пам'ятника, різні кольори, з'являються лавочки, парканчики, столики.

У Кривому Розі загиблим захисникам уже встановлено понад тисячу меморіальних дощок. Ця ініціатива місцевої влади тривалий час залишалась єдиним помітним способом ушанування захисників у міському просторі. У 2022 році в місті з'явився запит на перейменування вулиць на честь загиблих військових, на сайті міськради публікувалось багато таких петицій. Вони набирали голоси і підтримку громади, але два роки справа не рухалась. Частину рішень або не впроваджували, або відкладали із поясненням «на всіх вулиць не вистачить». Згодом перейменування все ж відбулись, і вулиці на честь окремих захисників та військових формувань з'явились, але вже в межах загальнообласних процедур деколонізації.

Тобто місто знову ж таки максимально відсторонилось від цього процесу, і вони так і не взяли на себе відповідальність за те, що перейменували. Це не ми перейменували — це область перейменувала, — вважає Катерина.

Через це між родинами і міською владою почала зростати напруга: не було прямої розмови, не було пояснень. Так само сталось і з проєктом меморіалу з червоним гранітом, який зібрались реалізувати без конкурсу і широкого обговорення зі спільнотою родин загиблих. Десятки сімей написали відмови від будівництва намогильних споруд, і проєкт відхилили.

Імена з'явились, історії — ні

Після того як перейменування вулиць відбулось, фактично змінились лише таблички — і цього виявилося замало. Активісти та спільноти, які ініціювали ці зміни, намагались пояснювати, ким були люди, на честь яких названі вулиці: проводили заходи, розповідали їхні історії. Системної роботи з боку міста щодо цього не було.

Людина бачить нову назву, запитує: «А хто це?» І відповідь не завжди можна знайти навіть в інтернеті, — каже Катерина.

В Україні вже реалізуються ініціативи з QR-кодами на табличках із назвами вулиць, так можна дізнатись більше про постаті, чиї імена з'явились у публічному просторі. Ідеться про проєкт «Герої наших вулиць» — ініціативу, яка пояснює історії людей і підрозділів, на честь яких перейменовано вулиці. Проєкт пропонували впровадити і в Кривому Розі, однак домовитися з міською владою не вдалось, тож реалізація не відбулась.

Катерина Станкевич не лише бере участь у публічних обговореннях меморіалізації, а й має безпосередній досвід у створенні міських ініціатив пам'яті. Вона долучалась до проєкту «Куби пам'яті» на Поштовому.

Серед утілених у місті меморіальних просторів громадська діячка вважає саме «Куби пам'яті» найбільш вдалим прикладом. Вона пояснює це поєднанням локації та атмосфери: простір розташований у людному місці, але водночас не перевантажений шумом і транспортом, що дає змогу зупинитись, побути наодинці зі своїми думками і самостійно обрати форму вшанування — покласти квіти, поговорити, згадати або просто мовчки перебути момент. Окремо вона відзначає й візуальне рішення проєкту як одне з найвдаліших у місті.

Катерина також брала участь у роботі над Народною стелою Героїв на 95 кварталі, яка сформувалась іще 2014 року і стала місцем тяжіння для містян. Водночас через розташування в дуже жвавому центральному просторі відсутня можливість для тиші та усамітнення, що, на її думку, є важливою складовою місць пам'яті.

Паралельно Катерина як представниця ГО «Спільнота родин криворізьких Героїв» долучалась до розробки ширших пропозицій щодо меморіалізації міського простору. У 2025 році спільнота подавала три ключові ідеї в межах обговорення стратегії розвитку міста:

• створення невеликих музеїв пам'яті на території сектора поховань;
• облаштування меморіального саду;
• упровадження системи хвилини мовчання через міську інфраструктуру оповіщення.

Ідея музею була реалізована частково — він існує, але в зміненому форматі, без прямого зв'язку з первинним задумом невеликих локальних просторів пам'яті на секторі.

Читайте також: Що не так із музеєм російсько-української війни в Кривому Розі

Меморіальний сад, який мав стати терапевтичним простором, де родини могли б висаджувати рослини на честь загиблих і доглядати за ними, реалізації не отримав і фактично зник із публічного обговорення без пояснень щодо причин відхилення.

Не впровадили й систему хвилини мовчання. Активісти пропонували оновити міську систему оповіщення, щоб вона могла централізовано повідомляти про неї. Натомість у місті з'явились лише окремі візуальні елементи, зокрема «червоне світло». Але без пояснень і нормальної комунікації це працює слабко й не дає повного ефекту.

А взагалі я вважаю, що наше місто зараз дуже сильно втрачає час, — каже громадська діячка. — Це стосується не тільки загиблих військових. У нас є дуже-дуже велика кількість історій цивільних. У нас є зруйновані будівлі, зруйновані міські процеси. Навіть зруйновані готелі сильно вдарили по життю міста. Але ми цього не фіксуємо і не осмислюємо, втрачаємо людей, які пам'ятають, як це було, втрачаємо інформацію, яку потрібно було зберегти ще вчора. А системності немає і зараз, і, схоже, завтра теж не буде. Це має робити місто.

Досвід інших міст, якого бракує Кривому Рогу

В Україні вже є міста, де меморіалізація працює не як ініціативи небайдужих мешканців, а як система. Один із прикладів — Ірпінь (Київська область). Там створюють музей та архів Ірпінської громади, де збирають свідчення про окупацію, бої за місто, а також фіксують і цивільні, і військові втрати. Це цифрова база, яку постійно наповнюють живими історіями, фото й відео.

У Рівному розробили детальний церемоніал прощання з військовими. Він затверджений міською радою і регулює навіть дрібні деталі — від руху кортежу до розташування машин і прапорів. Його створювала людина з військовим досвідом, яка безпосередньо супроводжує поховання «на щиті», тому формат максимально враховує етику і повагу.
У Вінниці діє чітка система хвилини мовчання: щодня о визначеній годині зупиняється транспорт і завмирає життя міста, а сигнал транслюється через гучномовці.

У Стрию (Львівська область) меморіалізація також вибудувана системно: є алеї пам'яті, іменні таблички, що пояснюють, на честь кого названа вулиця, організована взаємодія з родинами загиблих. Окремо там вдалося «вбудувати» хвилину мовчання в міський ритм — транспорт зупиняється без додаткових нагадувань.

У Запоріжжі одним із найвідоміших символів стало «дерево пам'яті» з дзвіночками. Кожна родина отримує два елементи: один залишає собі, інший вішає на дерево. У день встановлення родини запрошують особисто, а сам об'єкт перетворюється на живий звуковий меморіал.

В Одесі меморіальні практики інтегрували в міську інфраструктуру: повідомлення про хвилину мовчання з'являються на електронних табло транспорту та зупинок, іноді навіть у приватних перевізників.

У Львові хвилина мовчання і церемонії прощання з військовими мають чітко вибудувану систему: процесія проходить через центр міста, залучені міські служби, гарнізон, духовенство.

У Полтаві з'явився невеликий меморіальний об'єкт — скульптура бобра на честь загиблого військового з позивним Бобер. Це приватна ініціатива родини, яка перетворила пам'ять про загиблого на душевний символ.

У Тернополі владі та родинам загиблих вдалося знайти баланс у питаннях сектора військових поховань: після дискусій про лавочки на кладовищі міська влада і родини прийшли до компромісу — елементи благоустрою є, але інтегровані так, щоб не порушувати загальний вигляд простору. Це приклад, коли конфлікт завдяки діалогу вдалось вирішити.

«Пам'ять — це не лише про минуле»

У підсумку розмова про меморіалізацію в Кривому Розі впирається в одну річ — відсутність системи. Місто ще й досі живе в радянських формах пам'яті: чорні гранітні меморіальні дошки, декларативні підходи з покладанням квітів до пам'ятників, обіцянки, які роками не доводяться до кінця. Дедалі більше людей перестають чекати.


Замість цього з'являються низові ініціативи — особисті, але живі.

Сама Катерина разом із рідними створює проєкти пам'яті про свого брата — військового медика Олексія Різниченка.

Це серія ініціатив, приурочених до його дня народження: від велопробігу до відкриття вуличної бібліотеки та видання книжки з його подорожніми нотатками. «Ми вирішуємо, як пам'ятати. І якщо вже беремо на себе цю відповідальність, то маємо робити це якісно, — каже вона.

Але цього недостатньо. Без системної участі міста і держави такі ініціативи залишаються точковими. У Кривому Розі за півтора року так і не оголосили обіцяного конкурсу на пам'ятник у секторі, де ховають військових. Тривають і затягуються суди над криворізькими ритуальниками, яких звинувачують у збагаченні, зокрема й на перевезенні тіл загиблих військовослужбовців. Через пів року скандалів рідні загиблих добились, щоб у вступі до Книги пам'яті про загиблих військових, яку фінансує сама криворізька громада, не було фото сина виконувача обов'язків міського голови. Остання зустріч спільноти сімей загиблих із чиновниками, що мала вирішити нарешті питання спільного замощення між могилами, завершилась взаємними звинуваченнями: влада переклала відповідальність за зрив робіт на секторі на родини.

Пам'ять — це не лише про минуле. Це про відповідальність за те, яким місто стане надалі.