«Коли рятуєш когось — рятуєш чийсь всесвіт», — історія гірничорятувальника
Фото: Перший Криворізький
Чому обрав саме цей шлях
Шлях до професії Сергій почав ще до того, як офіційно став гірничорятувальником.«Чому я це зробив? Чому обрав саме цей шлях? Знаєте, мій батько був шахтарем. Я ріс у шахтарському селищі та з дитинства розумів, що таке аварія на підприємстві, якого горя це завдає рідним і близьким. Напевно, ще тоді, в дитинстві, я почав пройматись великою повагою до людей цієї професії», — розповідає Сергій.Після закінчення інституту чоловік потрапив на підприємство, де почав працювати в гірничій сфері. І ось одного разу — під час аварії чи навчань — він побачив шахтарів очима дорослої людини. Саме тоді йому захотілося зробити свій внесок у їхній порятунок.
«Але, знаєте, у якому б віці людина не приходила в цю сферу, становлення рятувальника — це довгий і складний процес. Це не відбувається швидко. І до цього розуміння ми приходимо не лише з роками, а й через досвід — через кількість виїздів, участь у ліквідації наслідків аварій. Трапляються моменти, коли ти встигаєш когось врятувати, і це надихає. Але іноді приїжджаєш — а зробити вже нічого не можеш», — додає він.Усвідомлення того, що кожен виїзд — це новий етап у професійному зростанні, приходить через практичний досвід.
«І весь цей досвід, усі ці моменти трансформуються в усвідомлення, готовність, навички. Це як процес будівництва — по цеглинці, по камінчику. Я навіть не знаю, що тут важливіше — матеріал чи той розчин, який тримає все разом. Тому що тут усе переплетено: і фізична підготовка, і психоемоційна стійкість, і розуміння того, що ти завжди маєш бути напоготові», — зазначає рятувальник.Він кожного разу вірить, що може допомогти, і підтримує себе в постійній готовності.
«Тому що, на жаль, рятувальнику завжди є що робити. Так влаштоване наше життя, особливо в умовах виробництва, де ризики й небезпеки поруч».Сергій вважає, що саме для цього й потрібен рятувальник — щоб бути поруч, встигнути, і головне, щоб повернути когось живим додому.
«Найважче — очі людини, яка чекає на порятунок»
Під час бойових дій гірничорятувальники опиняються в надскладних ситуаціях і фізично, і психологічно. Найяскравіше в пам’яті залишаються моменти, пов’язані з піковими емоціями — як позитивними, так і трагічними.«Мабуть, як і в усіх, так уже влаштований людський мозок — запам’ятовується або щось яскраве, позитивне, або, навпаки, малоприємне, негативне».Одна з найтяжчих подій, яка надовго закарбувалась у пам’яті, сталась під час ліквідації наслідків ракетного удару. Тоді загинула ціла родина.
«Найбільше врізався в пам’ять один з останніх важких виїздів. Це був приліт. Загинула родина — мама і троє дітей. Найменшому було всього два місяці…»Вижив тільки батько.
«І от найважчим було в усій цій ситуації бачити очі людини, яка від тебе чекає на порятунок. Знаєте, можливо, навіть не всіх, але хоча б когось, так?»Під час розбору завалів стало зрозуміло, що шансів на це немає.
«Коли ми почали працювати й побачили масштаб руйнування будівлі, ми знаходили лише фрагменти тіл загиблих. І найважчим було не фізичне навантаження — хоча, звісно, фізично завжди важко — найбільше тисне усвідомлення того, що ти зробив усе можливе, ти ризикував життям, бо під тобою далі сипалося зруйноване перекриття, згори падали уламки, а врятувати — не зміг нікого».Світлі моменти теж залишаються з рятувальниками
Не лише трагедії закарбовуються в пам’яті, а випадки, коли вдається врятувати життя попри складні обставини.
«З позитивного запам’ятався один випадок, коли знову ж таки в Кривому Розі був приліт. Повністю зруйновано чотириповерхову будівлю старої забудови. Її особливість полягала в тому, що вона мала дерев’яні елементи: підлогу, перекриття, дах. Основні конструкції, звісно, були цегляні, але саме дерев’яне перекриття не розпалось, не провалилось під час руйнування, і це врятувало життя людям».Під завалами перебували четверо людей.
«Ми знайшли тіло однієї людини, але трьох нам вдалось витягти живими. Це був складний, небезпечний порятунок, із серйозним ризиком для нас самих, але ми змогли це зробити».
«Це захисний механізм психіки — щоб ми не зламалися»
Щоденна робота в екстремальних умовах залишає глибокий слід. Але людська психіка, на думку рятувальника, має власні засоби самозахисту.«Так влаштований наш мозок: якби він не затирав увесь цей внутрішній біль, якби не формував захисні бар’єри, то, напевно, людське серце просто не витримало б усіх цих переживань. Це своєрідний захисний механізм психіки, спосіб виживання — щоб ми не зламались. І десь у глибинах свідомості все це нашаровується, як листковий пиріг: біль, розпач — і зверху намагаєшся покласти щось світле, приємне».
«Коли рятуєш когось — рятуєш чийсь усесвіт»
Для гірничорятувальника, який щодня стикається з ризиком для життя, ключовим джерелом мотивації залишається родина. Саме це, за його словами, допомагає не зламатись і зберігати людяність у найважчих умовах.«Коли повертаєшся додому, тебе зустрічають дружина, дитина — і це стає тією віддушиною, яка рятує. Я завжди пам’ятаю, що мене чекає сім’я. І це — потужна мотивація. Бо для дитини її батько — це цілий усесвіт. І якщо вона його втратить, її світ може обвалитись настільки, що ніколи вже не стане таким повноцінним, як в інших дітей».Попри ризики він свідомо повертається на чергування, бо розуміє важливість своєї місії.
«Але попри це я йду виконувати свій обов’язок, бо розумію: рятуючи когось, я рятую чийсь інший усесвіт. У тієї людини теж може бути дитина або, можливо, вона сама — чиясь дитина. А дитина для батьків — це, напевно, ще більше, ніж батько для дитини. Бо це — наше продовження, усе, що ми вкладаємо: емоції, сили, час, турбота, любов».
«Йдеш рятувати — ніби рятуєш найрідніших»
Головне, чого він вчить своїх колег, — повне включення в кожну операцію, немов на кону перебуває життя власної родини.«Тому, рятуючи чуже життя, я, певно, підсвідомо намагаюсь урятувати таке саме життя, як моє власне. І своїх хлопців я завжди вчу: коли вирушаєш рятувати людину, ти маєш іти з такою емоцією, ніби рятуєш когось із найрідніших — дружину, дитину, матір чи батька. Це не повинно бути просто чергове завдання, не механічна дія. Це має бути повне включення, така концентрація й самовіддача, ніби на кону — твоя родина. Бо іноді ми цінуємо своїх близьких навіть більше, ніж самих себе».
Родинна підтримка важлива
Професія рятувальника потребує не лише фізичної витривалості та психологічної стійкості, а й підтримки з боку найрідніших.«Підтримка сім’ї має величезне, надзвичайно велике значення. Якби моя дружина була категорично проти, я впевнений, що не став би тим, ким я є сьогодні. Бо її підтримка — це, без перебільшення, один із ключових факторів мого становлення».Розуміння і прийняття вибору чоловіка з боку дружини стало визначальним у його кар’єрі.
«У моєму випадку вона не просто не заважала — вона підтримувала, і це дуже важливо. Адже в когось могло бути навпаки: замість підтримки — спротив, який, можливо, з добрих намірів, “на благо” міг би просто витягти людину з цієї професії, вберегти від ризику, від небезпеки».
«Наше завдання — бути на місці якомога раніше»
Робота рятувальників Державного воєнізованого гірничорятувального загону відрізняється високою складністю та надзвичайною відповідальністю. Усе починається з виклику.Оскільки загін обслуговує гірничі підприємства, повідомлення про надзвичайну ситуацію зазвичай надходить від диспетчера шахти, комбінату або головного інженера підприємства.
«Саме він передає дані, які для нас є ключовими: що сталося, чи є потерпілі, точне місце події та попередній характер ситуації — зі слів очевидців, які доповіли диспетчеру або інженеру», — пояснює рятувальник.Ця інформація дає змогу оперативно визначити, яку саме техніку й спорядження потрібно задіяти. Парк рятувальників великий, і кожна одиниця техніки має свою спеціалізацію.
«Залежно від характеру аварії ми виїжджаємо саме на тому транспорті, який найбільше підходить для конкретної ситуації, і беремо із собою саме те спорядження, яке необхідне для ліквідації наслідків аварії й порятунку людей»
Безпека рятувальника — насамперед
Попри бажання допомогти головне для кожного — не знехтувати власною безпекою.«Найголовніше — це безпека самого рятувальника, адже поки рятувальник живий і неушкоджений, він може багаторазово застосовувати свої навички, знову й знову рятуючи інші життя».Рятувальники діють не імпульсивно, а чітко за правилами, з дотриманням усіх стандартів.
«Не можна сказати, що ми кидаємося в роботу із “шашкою наголо” — це не про нас. Особливо сьогодні, коли, умовно кажучи, немає великої різниці між аваріями на підприємствах і подіями на цивільних об’єктах. Ми застосовуємо всі можливі запобіжні заходи».
Час — критичний
У рятуванні життя час відіграє вирішальну роль.«Якщо в людини, скажімо, внутрішня кровотеча чи зупинка серця, то на порятунок є лише кілька хвилин. І наше завдання — бути на місці якомога раніше, у найкоротші строки».
«Це завжди колективна справа»
Сергій упевнений: навіть найкращий спеціаліст не зможе ефективно працювати без злагодженої команди. Робота рятувальника — передусім командна. Заступник командира загону зазначає:«Яким би яскравим не був окремий рятувальник, яким би не був здібним чи досвідченим — ця робота насамперед командна. І в моєму випадку робота команди важить набагато більше, ніж індивідуальні якості чи досягнення однієї людини».Рятувальники не можуть бути «воїнами-одинаками», адже всі виїзди та операції — результат колективної взаємодії.
Тому, на думку рятувальника, недоречно виокремлювати одного «героя»:
«Усе, що ми робимо, ми робимо разом. Це завжди колективна справа, хай навіть у складі невеликого підрозділу — від двох до п’яти, семи, десяти, двадцяти осіб».
«Це зовсім не про нас. Особисто моя думка — це неправильно. Ми, швидше, безликі герої, ніж ті, хто має одне конкретне обличчя. Бо я не можу сказати, що саме я — герой нашого загону».Навіть маючи великий досвід рятувальних операцій, він наголошує, що ніколи не був на завданні сам:
«Так, у мене багато виїздів, багато разів я рятував людей, ризикуючи власним життям. Але поруч зі мною завжди були колеги, підтримка, інші представники загону. Це не про одного — це про всіх».
Рятувальник — це три професії в одній
Гірничорятувальник поєднує одразу кілька спеціальностей, — так вважає Сергій. Це і робота в апаратах захисту, і технічна підготовка, і медична допомога, і альпінізм.«Гірничорятувальник — це фактично три професії в одній. Усі ми працюємо в киснево-захисному обладнанні, тобто в засобах захисту органів дихання. Це обов’язкова частина нашої роботи, кожен рятувальник опанував це обладнання і використовує його».Крім цього, рятувальники мають справу з великою кількістю спеціалізованого обладнання:
«Паралельно ми працюємо з усім аварійно-рятувальним оснащенням: щось ріжемо, щось витягаємо, щось піднімаємо. У нас безліч інструментів та техніки, і щодня — знову і знову, з місяця в місяць — ми їх опановуємо на тренуваннях».
Медична допомога — невіддільна частина професії
Оскільки в шахту не може приїхати бригада швидкої допомоги, рятувальники мають надавати першу домедичну допомогу самостійно. За словами Сергія, це один із найважливіших аспектів роботи:«Ще один аспект: оскільки в шахті швидку допомогу ніхто не вигадав, медика з апаратом, який би йшов у непридатне для дихання середовище, з нами немає. Тож одне з основних завдань гірничорятувальника — надання першої домедичної допомоги. Це критично важлива навичка».Ще одна цінна навичка — це здатність працювати у висотних умовах. Через особливості гірничої справи фахівцям доводиться освоювати техніки альпінізму:
«І третє: через специфіку умов, у яких видобувається залізна руда, зокрема в Криворізькому басейні, нам довелося стати ще й верхолазами. Ми активно застосовуємо альпіністське спорядження — і в шахтах, і на поверхні, і в кар’єрах, і на фабриках та комбінатах».
Робота під час війни: розбір завалів і перебування в зонах бойових дій
Із початком повномасштабного вторгнення досвід гірничорятувальників став критично важливим під час ліквідації наслідків обстрілів:«Якщо говорити про війну, то в умовах повномасштабного вторгнення нам також довелось активно включитися. І, мабуть, нас залучають у першу чергу тому, що ми добре знаємо, як працювати під час розбору завалів. Нам, по суті, немає великої різниці — це шахта, комбінат чи житлова багатоповерхівка. Принцип дій один».На поверхні, за його словами, ситуація трохи легша — там можна залучити спецтехніку. Але під землею таких можливостей немає:
«На поверхні, звісно, простіше: там можна залучити екскаватори, підйомні крани. У шахті таких можливостей немає — розраховуємо лише на те, що принесли із собою. Інший варіант просто відсутній».
«Ми живемо в цій країні — ми не можемо не діяти»
Усі підрозділи загону беруть активну участь у рятувальних операціях у прифронтових зонах. Це не лише обов’язок — це внутрішня потреба.«Ми живемо в цьому місті, у цій країні. Ми активно долучаємось до всіх операцій, де є наші підрозділи. Усі 11 підрозділів, що зараз базуються в чотирьох областях України, працюють на повну. Це Миколаїв, Кривий Ріг, Нікополь, Марганець — нині зони бойових дій. Є також підрозділи в Полтавській і Кіровоградській областях».
Як евакуюють шахтарів із надр: що відбувається, коли люди застрягають у шахті
Підземна робота завжди пов’язана з ризиком, особливо в разі аварій чи знеструмлення. Але ситуація, коли працівники тимчасово залишаються під землею, не завжди є критичною — часто це контрольований процес, до якого заздалегідь готуються на підприємствах.Знеструмлення не дорівнює миттєвій загрозі. При повному знеструмленні шахти зупиняється система вентиляції та водовідливу. Але, як пояснює рятувальник, ситуація не переходить одразу в критичну фазу.
«Сказати, що в цей момент існує критична небезпека, не можу. Так, працівник перебуває під землею. Під час повного знеструмлення припиняє роботу система вентиляції, яка забезпечує його постійним надходженням свіжого повітря. Так само зупиняється система водовідливу, що виводить на поверхню надлишок шахтних вод».Але це не стається миттєво. Природна тяга ще певний час забезпечує надходження повітря.
«Досить тривалий час повітря продовжує надходити в гірничі виробки. Тобто моментально ситуація не стає критичною. Це не так, що: “Все, небезпека, усі загинули під землею”. Ні».До того ж самі шахтарі звиклі до тривалого перебування під поверхнею.
«Шахтарі зазвичай працюють під землею змінами до 12 годин».Головне — це командна робота і готовність підприємства діяти в екстрених умовах.
Ти маєш бути готовим
Проте, каже Сергій, ця професія випробовує не лише фізично, а й глибоко емоційно. Рятувальник має бути готовим до всього.«Були, звісно, й дуже важкі моменти. Ті, після яких приходиш додому, сідаєш і намагаєшся переосмислити все. Буває, що просто вигоряєш. Не лише фізично, а й емоційно: все, немає сил, немає бажань. У такі моменти щось усередині зупиняється. Але ти мусиш зібрати себе, підбадьорити хлопців — і рухатись далі. Бо наступна ситуація може статись будь-коли. І ти маєш бути готовим, тому що іноді саме ти — останній шанс людини залишитися живою», — каже Сергій Бицко.Здійснено за підтримки асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen у межах реалізації проєкту «Хаб підтримки регіональних медіа». Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.