Сообщить
о событии

«Люди йшли по вулиці та помирали. Падали як мухи», - свідок Голодомору

Главное фото новости

Фото: Первый Криворожский
Перший Криворізький приєднується до акції «Запали свічку».

Впродовж тижня о 18:00 ми розповідатимемо історії, які страшно згадувати, але які повинні бути почуті. Не будемо забувати свою історію. Без минулого - немає майбутнього.

Кошевій Аллі Іванівні 77 років. Вона сама виховує онучку після смерті дочки. Аня, онучка, ставить на стіл печиво та чай. Алла Іванівна п’є зелений, без цукру.

Розповідає: «Ось бабуся та батьки розказували про голодомор 1932-1933 років. Дуже страшно було. Люди йшли по вулиці та помирали. Падали як мухи. Не було навіть хліба. Як могла тоді людина вижити?»

Онучка згадує: «Бабусю, пам’ятаєш, ти розповідала, що до голодомору ще був запас їжі, а 1933 –й був неврожайним?»

«Так, перед голодовкою були неврожайні роки, не було пшениці. У людей, які складали у засіки - у них щось було. А у інших – нічого не залишалось. Дорослі могли терпіти, а що діти?

Батьки розповідали, що вони їли. Є така трава – лобода. Цю траву різали, розводили з водичкою, кип’ятили та їли. Ось так і виживали. Їли також траву - «козелики» називали. Вони такі кругленькі, м’якенькі. Ось їх їли.

Ми жили у Центрально-Міському районі на Модрівський вулиці (зараз вулиця Прорізна). Вже того дому немає. Була маленька времяночка, садочок, щось можна було посадити. Так виживали.

Розказували, що ось за Модром був кар’єр. Так туди людей скидали. Ледь живих від голоду скидали. Вони ще кричали, але стільки було нежильців… Звичайно, цей час не можна зрівняти ні з чим. Було дуже страшно».


Алла Іванівна згадує як її сім’ї допомагали сусіди.

«Нас у сім’ї було троє дітей. Я та два брати - Микола та Михайло. У нас сусідка була єврейка, у неї також діти були. Десь діставали буряк. І коли вони варили його, стукали до нас, і ми ходили утрьох до них їсти. Це було для нас свято. Уяви собі! Буряк ще теплий, відварений, запашний. Не червоний, а такий з прожилками, у смужечку.

І на першому поверсі також єврейка жила, Ріта Олександрівна. Вона працювала у солдатській столовій. Їй дозволяли брати у казанці перлову кашу додому. У неї також було троє дітей: дві дівчинки та хлопчик. І вона з нами також ділилася.

Бачиш, говорили, євреї такі-сякі та хитрі. А я говорю, навпаки, вони дуже розумні та добрі. Не їли самі - приносили і своїм дітям, і чужим.

Раніше якось дружно жили, не як зараз. Був дуже важкий час, але ділилися між собою усім, підтримували один одного».

Алла Іванівна не розуміє чому зараз також люди повинні голодувати.

«Біля дому у нас ходить чоловік, збирає все, їжу шукає. Говорю Анюті (онучка – ред.): «Якщо побачиш, купи йому булочку». Ось також купили йому палку ковбаси. Сховали у холодильник. Чекаємо, коли з’явиться, щоб віддати.

Багато бідних зараз. Тоді який час був, а зараз? Бачимо людей, допомагаємо. Ось я думаю, навіщо мені ту сметану їсти, краще іншому віддам. На ринку ходить хлопчина, Сергій. Напекла йому пиріжків, він мені руки цілував. Говорить: «Таких бабусь вже не буває». Відповідаю, що є, але ти їх не зустрічаєш».


Алла Іванівна з дочками

Полная версия сайта