На місці загибелі 16 тисяч людей у Кривому Розі зараз сміттєзвалище, - думка експерта

Полонені в тільняшках і сабо, кладовище біля лікарні №3 на вулиці Пушкіна, свідчення про десятки тисяч розстріляних людей, чиї рештки досі не перепоховані.

Ми починали цю складну розмову з професором, доктором історичних наук Віталієм Стецкевичем із теми про табори на території Кривого Рогу – і радянські, і німецькі.

- Трагедія на руднику Карла Лібкнехта – одна з найтрагічніших сторінок, про яку ми багато пишемо, але не можемо дійти тями і розставити всі крапки над «і». У книжці «Кривий Ріг: лихоліття 1941-1945» ми надрукували неймовірно цікавий документ із армійської газети «Советский патриот» за 1944 рік.

Це «Акт про злодіяння німців у колонці Громова на околиці Кривого Рогу». Із нього випливає, що наприкінці 1943 – на початку 1944 року в кар’єри шахти Карла Лібкнехта німці вивозили і масово розстрілювали і місцеве цивільне населення, і полонених.

Названа там цифра нас шокувала – близько 16 тисяч людей!!! Якщо це правда, то це найбільше поховання, яке є на теренах Кривого Рогу! Але, на превеликий жаль, на сьогодні ми не знайшли документальних підтверджень того, що тут справді був криворізький Бабин Яр... Потрібні нові ретельні пошуки і в архівах, зокрема й німецьких, і розкопки на місцях розстрілів.

Свого часу криворізька краєзнавиця Людмила Похитун знайшла маркшейдерську карту, і завдяки їй ми точно визначили ту локацію, де могли розстрілювати і де, напевно, є і до сьогодні останки тих людей. Але, вибачте, доступитися туди неможливо – на місці ймовірної загибелі 16 тисяч людей зараз сміттєзвалище.




Я коли дарував цю книжку всім очільникам міста, говорив, що ці дві – 258 і 259 – сторінки цієї книжки – найдражливіші і найголовніші. Прочитайте їх і задумайтеся! Напевно, треба піднімати громадськість, пошукові бригади, розкопки, шурфи копати… Після виходу книжки минуло вже три роки, і, на превеликий жаль, відгуку я не почув.

- У місті є ще одна територія, до якої ви вже багато привертаєте увагу громадськості… Розкажіть, будь ласка, про пересильний німецький табір на Залізничному.

- У селищі Кагановича, нині воно називається Залізничне, був величезний пустир. Там іще в 1930-х роках були бараки і землянки, де жили робітники, які будували це селище. У 1941 році прийшли німці, всіх місцевих виселили, огородили колючим дротом і заселили полонених. Це головно були моряки з Севастополя. Багато полонених ходили в тільняшках. Про те, що там були захисники Севастополя, є документальні свідчення, спогади очевидців-мешканців селища і спомини самих полонених.



Скільки їх там було? Наша сусідка, бабуся, розповідала, що на відбудову електровозного і вагонного депо в цьому селищі їх ганяли колонами по 100 чоловік. Я запитував, скільки було тих колон. Вона каже, коли 4, коли 5. Тобто, ми можемо припустити, що чоловік 400-500 у тому таборі було.

Коли цих полонених гнали на роботу, то від ходи полонених линув дещо дивний звук. Його створювали дерев’яні колодки, у які німці «взули» тих полонених. Ті колодки, так казали старожили, називалися «сабо» і були з Голландії. У нас уже по війні ті сабо були, я дитиною бігав у них, вони так по-особливому шльопали… Я пам’ятаю, як старші люди давали нам, дітям, то яблуко, то морквину, то якийсь фрукт, і дозволяли нам, коли полонених гнали, кидати туди. І ми кидали. Німці нас не чіпали, а старших людей ганяли.

Усе, що міг зробити для вивчення історії цього табору в наших архівах, я зробив. Але, на превеликий жаль, у нас у місті про цей концтабір сліду практично немає. Там і нині немає навіть пам’ятного знаку… Професор Титаренко з Донецького юридичного інституту, розміщеного зараз у Кривому Розі, працював у Бундес-архіві. І я просив його пошукати матеріали щодо цього табору. Але окремого фонду по ньому професор не знайшов. Натомість є фонди по таборах по всьому генерал-губернаторству «Дніпропетровськ», куди входило наше місто. Тож тут і треба шукати матеріали про цей пересильний табір у селищі Кагановича. Він був філією шталагу 338, який розташовувався на Гданцівці біля цегельного заводу.

Тут, на Залізничному, було чотири чи п’ять бараків, великий плац. Свідки говорять, що в кутку табору була величезна яма, куди скидали померлих полонених. План цього табору і можливе місце, де ховали померлих полонених, ми подали на сторінці 331 книги «Кривий Ріг: пам’ять міста…». У книжці подано і спомини свідків, які добре пам’ятають той табір.

- Які ще були філії шталагу 338 по місту?

- Коли ми почали готувати книжку «Кривий Ріг: лихоліття 1941-1945», співробітниця Криворізького історико-краєзнавчого музею Євгенія Левченко принесла лист радянського полоненого, який перебував у концтаборі на Соцмісті, - це там, де колись був готель, а донедавна знаходилися аптекарські склади, за кінотеатром «Космос» і трошечки далі. Очевидно, що там був теж пересильний табір, філія шталагу 338. Полонений у листі писав, що їх охороняли італійці і просив дружину про допомогу. Коли я вже пам’ятаю той табір, то там були німецькі військовополонені.

Одна старша пані, років 90, розповідала, що пересильний табір був певний час на Рокуватій біля станції. Щоправда, я таких документів не знаходив. Це свідчення усні, а історики кажуть: усні свідчення треба ретельно перевіряти. Кривий Ріг розкиданий, розтягнутий, тож тут такі тимчасові пересильні табори радянських полонених могли бути і в північних районах міста.

До речі, свідки казали, що в Довгинцевому по вулиці Серафімовича ближче до кладовища теж узимку 1944 року був тимчасовий, напевно, пересильний табір. У ньому близько тижня просто неба тримали полонених радянських воїнів.


До сьогодні в Кривому Розі панує така радянська концепція історичної пам’яті – головним чином воздати належне перш за все героям-визволителям. Про жертв війни практично не йдеться. Завдяки єврейській громаді ми маємо пам’ятник у районі шахти №5 на місці поховання розстріляних євреїв. Завдяки ветеранам маємо пам’ятник, де був шталаг 338. Але ж у місті багато інших місць, які треба позначити меморіальними знаками.

Перша акція, коли німці розстріляли ні в чому не винних – це розстріл учених науково-дослідного гірничорудного інституту на вулиці Першотравневій. Це біля колишнього Центрально-Міського райвідділу поліції, там у 1941 році був головний корпус цієї наукової установи. У трьох учених інституту німці вимагали карти підземного Кривбасу та іншу документацію. Їх катували, а потім на вулиці під стінами інституту розстріляли за відмову співпрацювати, і вони три дні лежали посеред вулиці. Очевидці про це пишуть, уся література криворізька про це знає. Чи є там якийсь пам’ятний знак? Ніякого.




Те саме стосується і трагедії стадіону «Локомотив», де окупанти розстріляли заручників із числа мирного цивільного населення селища Довгинцево. Це була жахлива каральна акція в нашому місті. Але й тут жодного меморіального знаку! А це, у повному розумінні слова, гуманітарні трагедії Кривого Рогу.

Як, зрештою, і по концтабору в селищі Кагановича. У нас була ініціативна група, ми ходили на прийоми до чиновників, писали до мера, але все марно… А між тим там же була яма, куди скидали мертвих, там треба було б провести розкопки, поставити пам’ятний знак… У нас багато й інших таких місцин у Кривому Розі, які не позначені ні на місці, ні на картах міста.
- Про які радянські концтабори на території Кривого Рогу ви знаєте?

- Може, я відкрию для вас таємницю, але німецький шталаг 338, по суті, був підготовлений радянською владою. Коли розгорнулася кампанія «визволення Західної України та Білорусі», які входили до складу Польщі, то на території України почали готуватися спеціальні табори для майбутніх поляків-полонених. Один із таких був збудований за проектами радянських планувальників-будівельників і в Кривому Розі.

Наприкінці 1939 – на початку 1940 року до Кривого Рогу привезли невелику групу полонених, але табору в точному розумінні слова для них не створили. Багато хто мені казав: так, ми пам’ятаємо, поляки були, вони працювали, були розконвойовані, тобто, вони мусили в комендантську годину з’являтися в казармі. Це були ті, хто мав громадянство Польщі і служив у польській армії. А служили там і західноукраїнці - бойки, гуцули, лемки, - і західні білоруси, звісно. Хоча, звісно, були й етнічні поляки.

Так ось цей табір із усією його інфраструктурою і використали вже в роки окупації міста нацисти: саме там, на Гданцівці, вони і створили шталаг 338, у якому перш за все були полонені воїни 253 стрілецької дивізії, яка практично повністю була захоплена в полон на підступах до Кривого Рогу. Ця сторінка історії міста описана вже досить повно.

- У Радянському Союзі, крім кримінальників, було ще принаймні два типи в’язнів виправно-трудових таборів (ВТТ або російською ИТЛ) – репресовані радянські люди та інтерновані, репатрійовані мешканці румунських, польських та інших земель. Коли і де їх утримували в Кривому Розі?

- У Кривому Розі вони були, починаючи від кінця 1944 року до початку 1950-х років. Я можу говорити про це, опираючись на свої спогади, бо я був на той час уже підлітком. Пам’ятаю, ми з бабусею йшли від Довгинцевого на трамвай до старих будинків на Соцмісті, їх називають «п’ятірка». Ішли, по суті, степом, тоді там були тільки городи і шлях на Соцмісто. І я бачив, як цих ув’язнених (чи полонених?) гнали з боку Соцміста територією, де тепер КНУ і цирк, напевно, у бік Мудрьоної. Вони тут були. Це правда. Про це є й безліч документів.

У книзі Олександра Потильчака «Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939-1954)» є точні дати і свідчення про табори, у яких перебували ці полонені. Такі табірні відділення для полонених та інтернованих німців були в різних частинах міста – на Рокуватій, на станціях Жовті Води, Шмакове, Вечірній Кут, Мудрьона, Довгинцево, Соцмісто, Червона. Олександр Потильчак дає нам точні відомості про дислокацію таких таборів, про їх контингент, про об’єкти, які ці бранці відбудовували в нашому місті тощо. Подає він і документальні свідчення про місця поховань полонених чи інтернованих, які помирали в тих таборах. А таких тут було багато… Я скажу одне: біля усіх таких табірних відділень, як правило, були кладовища.

На сьогодні їх майже не залишилося. На одній міжнародній конференції до мене підійшли німці. Кажуть: ми знаємо, що в Кривому Розі було до десятка концтаборів, а чи збереглися кладовища? Я сказав, що я знаю одне таке кладовище. Це в районі коксохіму. Там тепер не тільки німецьке, а й наше кладовище, але куточок такий є.

Хоча я достеменно знаю і можу пальцем показати з балкона мого кабінету (корпус №4 КНУ на вулиці Пушкіна, – прим. авторки) отут, під старим корпусом лікарні №3, був шпиталь, і тут, де ми з вами сидимо, у цій кімнаті (аудиторія на 3 поверсі корпусу №4 КНУ, – прим. журналістки), - тут теж був шпиталь. І в цьому куточку, де 9-поверховий корпус КНУ, є малесенький скверик, - там було кладовище, це видно на фото в книжці «Кривий Ріг в об’єктиві німецького солдата». Це було німецьке кладовище, німців, які помирали у шпиталі, - їх тут же і ховали.



Коли мене «сватали» на завідувача кафедри, я мав співбесіду з тодішнім «мером» міста Григорієм Гутовським, і вийшли ми на ці табори. Він каже: «Та казали, що там були, але ж там спланували забудову, там тепер мікрорайони… Та й хто там знає, де були ті кладовища…»




Розмову із Віталієм Стецкевичем, професором, доктором історичних наук провела Ольга Гончар (Хвостова)

Якщо вам є що розповісти про в’язнів виправно-трудових таборів, які діяли на Криворіжжі від 1920-х років, та про забуті, зрівняні з землею кладовища, - пишіть у коментарях або на електронну пошту mindoffable@gmail.com

Також анонімний лист ви можете написати редакції.