«Страшно було ходити селом. Лежали мертві люди, опухали від голоду і нікому було їх ховати», - свідок Голодомору

Фото: Первый Криворожский

Перший Криворізький приєднується до акції «Запали свічку».

Впродовж тижня о 18:00 ми розповідатимемо історії, які страшно згадувати, але які треба знати. Не будемо забувати свою історію. Без минулого - немає майбутнього.

Сьогодні історію своєї бабусі, Наталі Антонівни Омельченко, розповідає її онука, Віта Грязнова.

«Моя бабуся народилася під час першого голоду у 1922 року в селі Вільня Брусилівського району Житомирської області.

Дитинство припало на голодомор 1932 - 1933 років, юність - на окупацію та післявоєнний голод 1946 - 1947 років. У важкі роки відбудови бабуся працювала вчителем початкових класів з дітьми – сиротами в інтернаті».


Віта згадує, як Наталя Антонівна розповідала про тяжкі роки дитинства.

«У 8 років померла бабусина мама, залишивши п'ятьох дітей на батька. Він не дуже переймався тим, що будуть їсти його діти в голодні 1932 - 1933 роки.

Старша сестра бабусі Олена під час голоду працювала в артілі поваром (артіль - добровільне об'єднання людей для досягнення спільною працею певних господарських цілей. Була поширена в дореволюційній Росії та Україні - ред.). Тому інколи вона брала меншу сестричку на роботу, садила позаду печі, закидала її хмизом і тайкома підгодовувала».

Виживали як могли, та їли, що знаходили.

«Разом з подругами бабуся ходила далеко за село, щоб нарвати кінський щавель на зелений борщ. Бо з ранньої весни навколо домівки взагалі не було зелені. Одного разу батько з одним із старших братів бабусі купив на базарі холодець. Вони його з'їли, не залишивши ні грама меншим дітям. А на ранок їх знайшли мертвими».

Наталя Антонівна згадувала і страшні будні села.

«Страшно було ходити селом, попід хатами, які зіяли чорними вікнами, лежали мертві люди, опухали від голоду і нікому було їх ховати. А хто виживав - був схожий на скелет.

Про сусіднє село ходили страшні розповіді – там люди їли людей. Ще дитиною, бабуся одного разу ледве не потрапила під ніж до канібалів. Пізніше це село обнесли колючим дротом.

Вижила моя бабуся завдяки підтримці своєї сестри Олени та брата Жені, який одружившись, забрав сестричку до себе у родину. Моя бабуся допомагала їм по господарству, піклувалася про дітей. В голодному 1946 році, на руках у бабусі помер її племінник, захворів на дизентерію».


Віта говорить, що авторитет Наталі Антонівни для неї беззаперечний.

«Для мене та моєї сестри бабуся завжди є прикладом для наслідування. Тому ми, дві її онучки, як і вона, стали вчителями».