Олександр і Єлизавета — корінні маріупольці. Він водій, вона — комплектувальниця деталей на будівельному комбінаті. Подружжя виховує десятирічного сина Данила, який не впевнений, чи “настане” у нього тепер день народження. Нещодавно родина втратила свій дім і стала переселенцями з Маріуполя. Зараз вони зупинились у Кривому Розі. Тут у кав’ярні під звуки дощу, кавомашини і повітряної тривоги ми й писали цю історію.
У 2014 році маріупольці, які жили в Лівобережному районі, вже чули вибухи і постріли. Олександр пригадує — тоді вони навіть їздили у передмістя дивитись, як град б’є з однієї сторони в іншу. Вчилися рахувати час від пострілу до “прильоту”. Зрештою, це знання їм знадобилося.
За пару тижнів до активної фази війни Олександр і Єлизавета закінчили ремонт у квартирі. Олександр посміхається: “Залишалось 300 гривень віддати, і все, можна жити спокійно”. А потім говорить: “Навіщо ж тоді працювати все життя, наживати добра, щоб потім все втратити?”. Посмішка зникає з його обличчя.
Одна хлібина на родину
Вранці 24 лютого Єлизавета збиралася на комбінат, коли їй зателефонував чоловік і сказав скласти речі і документи в одне місце. Олександр тоді був на роботі, де й почув перші вибухи. Жінка відповіла, що збере, але хвилюватися немає чого — мовляв, у 2014-му вже таке пережили. У сховище, яке обладнали у підвалі “АТБ”, ніхто спускатися не планував.
До обіду того дня зникла вода і припинив ходити громадський транспорт. У Лівобережному районі вибухи лунали все ближче до будинку, де жили наші співбесідників. Ввечері 25 лютого Єлизавета, Олександр та Данило разом із сусідами спустились у підвал, бо звуки вибухів ставали дедалі гучнішими.
Декілька днів жили “більш-менш”, - розповідає Олександр, - зранку були в квартирі, на ніч спускались у підвал, допомагали облаштовувати укриття.
28 лютого, коли в магазинах Маріуполя вже не було хліба, в місто привезли соціальний.
Ми допомагали працівникам “АТБ” і роздавали людям по буханці на руки, - говорить Єлизавета. - По одній, більше не можна. Одна бабуся з черги казала: “Як одну? Я прийшла зі Східного, там взагалі ніяких продуктів вже немає”. Я тоді півночі проплакала — ну як таке може бути у 2022 році?
2 березня почали обстрілювати місце, де знаходився “КОРД” (підрозділ поліції особливого призначення - авт). Поруч був будинок матері Єлизавети, вона подзвонила і попросила забрати її звідти: у будинок уже влучив снаряд.
Транспорт вже не ходив. Я зриваюся туди , добігаю до трамвайної лінії і тут хлопці - співробітники поліції - кажуть, що не можна. Я кажу: “Мені все одно, треба маму забрати”.
Поліцейські сказали пробігати попід будинками. Всюди лежали снаряди, що не розірвались, було чути постріли. Єлизавета побачила, що снаряд влучив в аптеку, яка була у маминому дворі. Від її квартири залишилась стіна. Балкон вилетів назовні.
Маму забрали до нас, у підвал “АТБ”, - говорить Єлизавета. - Відтоді зі сховища виходили тільки коли потрібно було знайти воду чи продукти.
Я кричала і розуміла: мене не чують
Ввечері того ж дня у місті не стало світла й води. У підвалі перестала працювати вентиляція, а людей приходило все більше, лише дітей було 20. Їли всі один раз на день. Їжу готували спочатку на газу, коли він ще був, а потім на вогнищі, яке розпалювали гуртом. Вода закінчилась, але, на щастя, випав сніг. Його топили, пили і мили посуд.
5 березня російський снаряд влучив у квартиру подружжя. Єлизавета тоді була там.
Стеля і п’ятий поверх “склалися”, як картковий будинок, - згадує вона. - Мене врятували дверцята холодильника, встигла прикритися. Я вперше тоді почула, щоб так кричали і плакали мій син і чоловік. Вони кликали мене, я кричала у відповідь і розуміла, що мене не чують…
Зрештою чоловікам вдалося розібрати завали і дістати Єлизавету. Жінок похилого віку з інших квартир винесли і перенесли у підвал, де інші жителі надавали їм першу допомогу.
Того дня двері сусіда Єлизавети і Олександра на п’ятому поверсі “завернулися, як вентилятор”. І їх не могли відкрити.
Дядько Ігор, який жив у квартирі на тому поверху, колишній афганець, - говорить Олександр. - Коли ми спускались, кликали його в укриття, а він відмовився. Казав, мені це вже не страшно. Після вибуху ми чули, як він стукав у двері з тієї сторони. Намагався вибратись. І наче сусіди змогли йому допомоги.
У той день батьки сказали десятирічному Данилі, що їхні кіт і пацюк втекли і врятувались. Насправді їх вбило вибуховою хвилею. Олександр говорить, що десятирічний Данило тепер з точністю до секунди вміє порахувати, що з пострілу до вибуху проходить 14 секунд. Вже тут, у Кривому Розі, хлопець обережно цікавиться у мами, чи настане у нього день народження. А також чи можуть подарувати йому кота — хочеться, щоб тут був друг.
Але повернімося до Маріуполя. За три години після влучання снаряду до будинку приїхали троє українських військових. Сказали, що треба виїздити звідти. Поки чоловіки пояснювали цивільним, як проходитиме евакуація, почався черговий обстріл, і всі пішли в укриття. Тоді родина вирішила спробувати виїхати з міста на власній машині — залізничне сполучення росіяни вже пошкодили.
Була думка, що це квест: видобудь води, знайди дрова, приготуй з чогось їсти
Коли виїжджали з Лівобережного району, в “жигулях” було восьмеро людей і кіт: Єлизавета і Олександр взяли з собою сім’ю, з якою познайомились і здружилися у підвалі “АТБ”.
Всю дорогу до моєї мами в район Ілліча їхали під обстрілами, - говорить Олександр, який був за кермом. - Коли приїхали, ночували в її однокімнатній квартирі. Дев’ять людей.
Після вечері, яку мама приготувала нашвидкоруч, всі полягали спати. Вперше за 10 днів ці люди спали без курток, на ліжках і диванах. На Ілліча було ще відносно спокійно, і навіть був газ.
Продуктів уже майже ніде не було — тільки в одному магазині у центрі. Треба було знову їхати під обстрілами.
За словами Єлизавети, у магазині невідомі (вже не власники, певно мародери) продавали продуктові набори за 200 гривень: шматок замороженої риби, пакет зернової кави і пакет вина. На прохання обміняти вино на пакет молока для дітей нові “господарі” магазину відповіли: “Це ваші проблеми”.
Єлизавета пішла на центральну площу міста, де натовп чекав на гуманітарну допомогу. Вона підходила до людей : “У мене є пакет вина, міняю хоч на щось”. Знайшовся чоловік похилого віку, у якого був пакет соєвого молока, він погодився обміняти його на вино.
Щоб приготувати їжу, треба вогнище. Тому Олександр з Віталієм (з яким виїхали з Лівобережного району) поїхали на СТО, де Віталій працював, щоб забрати спеціальні горілки для розведення вогнища. Це СТО знаходилось неподалік Драмтеатру, і туди влучив снаряд — робітнику роздробило таз. Українські військові надали йому першу допомогу і вивезли звідти. Зараз цей хлопець в госпіталі в одній із західних областей України.
Через деякий час стало відомо, що працює ще один маріупольський продуктовий. Коли наші герої дісталися туди, побачили чергу в магазин довжиною півтора-два кілометри. Тоді вдалося купити пакет рису, томатну пасту, картоплю і молоко. У звичайних умовах — це на одне приготування, але дев’ятьом людям цього вистачило на декілька днів: їли раз на день. У тому ж магазині вдалося купити цигарки, які стали цінною валютою в Маріуполі: за них можна було “купити” молоко, борошно і навіть палку ковбаси. До речі, про ціни: кілограм борошна у Маріуполі тоді коштував 150-200 гривень. Для порівняння: нині, перед Великоднем, ціна його у криворізьких супермаркетах від 16 гривень.
Дуже важко пояснити дітям, чому тиждень тому у них було все і вони могли їсти, що хочуть і коли хочуть, - говорить Єлизавета. - Коли ми виїжджали з Маріуполя, у мого сина була мрія — взяти палку ковбаси і кусати шматками.
Від Мангуша до Запоріжжя — 17 російських блокпостів, і на кожному щось “дай”
Вранці 16 березня дві сім’ї таки вирішили їхати з околиць Маріуполя. “За законом підлості”, як говорить Олександр, дві спроби сісти в машину і поїхати закінчувались авіаударами. На третій раз все ж поїхали і потрапили в колону машин, що покидали місто. В дорозі сім’ї вдалося обміняти бутиль придбаної в магазині питної води на каністру бензина.
Доїхали до Мангуша, де вже був блокпост із російськими солдатами. Вздовж всієї дороги — “Z-тки”. Переночували у знайомих. В Мангуші захотіла лишитися родина, яку Олександр і Єлизавета вивезли з Лівобережного району.
Перше запитання на російському блокпосту: “А зачем ты выезжаешь? Тут всё скоро будет хорошо. А Запорожье уже сдалось, там наш тыл. Оставайся, сделаем так, что деньги у тебя будут. Только ты ж понимаешь, придётся надеть форму”, - переповідає Олександр розмови з окупантами. - Я сказав, що маю вивезти родину і не хочу, щоб дитина чула вибухи і перестрілки. Той мужик ще сказав: “Зря туда едешь”. Сівши в машину, Олександр проговорив: “Це ви даремно сюди прийшли”.
Після Токмака кожні 500-800 метрів блокпост. І на кожному російські солдати намагалися щось випросити: медикаменти, гроші, їжу. На одному з блокпостів з якоїсь української машини росіяни дістали “трофейну” пляшку-репліку “Хеннесі”. Олександр згадує: коли один солдат показав її іншим, вони поставили пляшку на підлогу і стали танцювати навколо, як діти біля різдвяної ялинки. олосно раділи майбутньому “бенкету”. На блокпостах родину раз по разу переконували переходити на сторону Росії, бо в Україні, мовляв, “тебя возьмут под белы ручки и потянут в военкомат”. До слова, Олександр вже намагався вступити в тероборону у Кривому Розі. Проте його не взяли, бо не має бойового досвіду, та й краще відпочити після побаченого.
На блокпості перед Василівкою ДНР спотворили мені машину, - говорить Олександр. - Здерли наждачкою тонування. Ще казали: “Якщо не знімеш — тебе розстріляють”. Солдат сказав їхати з відкритими вікнами. Те, що у мене на задньому сидінні дитина лежить, то байдуже. На іншому пості перевіряли телефон із фразою: “Если увижу что-то, связанное с войной — тебе конец”. На щастя, ми телефони повністю почистили.
Тих, хто поїхав на “ту сторону”, ніби зомбують
Зараз Олександр і Єлизавета натрапляють на відео, які викладають кадирівці, ДНР-рівці та інші “освободители”. На них жителі Маріуполя ніби радісно зустрічають росіян.
Ми знаємо настрій маріупольців, - переконана Єлизавета. - Ніхто не радий російським солдатам у місті. Як можна радіти людям, які бомблять пологові, лікарні, школи і вокзали? Ті кілька людей, ми впевнені, навіть не знали про Маріуполь нічого, просто актори масовки. А згадати відео, як кадирівці роздають “російську гуманітарну допомогу”, а там видно написи “Борошно Старий млин” на пакетах... Розікрали українську гуманітарку і тепер роздають. Звичайно, люди будуть брати! Вони тижнями нічого не їли. Але посміхатися і лізти до них обійматись — це тільки постановка може бути.
У чоловіка і жінки є знайомі, яких примусово вивезли з Маріуполя в Росію. Депортують на Сахалін, Владивосток, Далекий Схід. Там люди стають жертвами пропаганди, вважають герої нашої історії. Наприклад, починають вірити, що їх, маріупольчан, бомбили українські військові, що Драмтеатр підірвали зсередини. Олександр через це злиться: “Мені як людині невійськовій чітко зрозуміло, що снаряд падав зверху, з повітря. Якби підривали зсередини, там би зовсім ніхто не вижив”.
Казка у всіх, хто виїхав в Росію, одна і та ж: “Це азовці всіх розстрілювали”, - говорить Єлизавета. - Я кажу: ну ти поясни, чому 8 років ми жили, нас ніхто не розстрілював, а тепер почали? Ніби зомбують там. “Супутник” колять чи шо. А наші родичі з Росії ховають своїх чоловіків і нічого не роблять, щоб хоч щось змінити.
До активної фази російсько-української війни подружжя жило за 800 метрів від бази полку “Азов”, який Кремль називає “неонацистським”. Протягом нашої розмови Олександр декілька разів наголошував на тому, скільки брехні і російської пропаганди падає на голови азовців. Розповідав, як жив Маріуполь з “неонацистами”.
Ми 8 років мешкаличерез одну зупинку від “Азова”. І ми жили у тиші і спокою, - говорить Олександр. - Щоранку йшов на работу і бачив їхні тренування. Колись боєць “Азову” дозволив Данилі залізти на броньовик — син побачив, йому було дуже цікаво. Щоб бити простих людей, як про них казали пропагандисти… Ми такого ніколи не бачили і не чули.
У Олександра є і знайомі з полку “Азов” — це його колеги. Чоловіки проходили підготовку в загоні спеціального призначення, а мирний час працювали підрядниками на заводі. 24 лютого він прийшов на “зміну” і побачив, що вони без жодного запрошення пішли у воєнкомат. Зараз ці чоловіки боронять блокадний Маріуполь, зв’язку з ними немає.
Вже понад 50 діб росіяни при величезному скупченні військ і десятиразовій перевазі не можуть повністю взяти під контроль Маріуполь. Бійці Азову, територіальної оборони, КОРДу, прикордонники і морська піхота героїчно б’ються.
Українці, які звинувачують владу і ЗСУ в тому, що вони забули про Маріуполь, просто не розуміють, як важко провести деблокаду, - говорить Олександр. - Щоб пробратись до Маріуполя, солдатам треба йти на смерть… Ми їхали і бачили, скільки там росіян. Втрати української армії заради звільнення Маріуполя будуть величезними. І туди потрібна авіація, важке озброєння. Росіян там тьма. Але нашим все одно вдається потроху їх знищувати.
Життя продовжується
Квартиру на перший місяць сім’ї орендувала компанія, в якій працював Олександр. Зараз подружжя шукає роботу, оскільки потрібно платити оренду, купувати продукти. Данило вже відвідує онлайн-уроки криворізької школи й іноді вчить нових знайомих дітей, як працюють “гради”. Якщо ви знаєте, куди потрібні водії будь-якої категорії, напишіть в особисті Інстаграму @1kr.ua. Єлизавета і Олександр не планують виїздити на кордон і впевнені, що сюди у росіян дійти не вистачить сил. Маріупольці зберігають бойовий дух і впевнені, що “все буде Україна”.
У мене раніше були мрії: купити будинок, машину. А зараз мрію побачити, як вони подихатимуть за страждання всіх наших дітей
Олександр згадує: росіяни били прямими попаданнями у лікарні, аптеки, садочки і школи. Вони ж знали, що там ховаються мирні люди, просто їх пропаганда вигадує казки про бази “Азова” по всьому місту.
Російські солдати, ДНР і кадировці пригнали в Маріуполь мобільні крематорії. Це ж правда все, - говорить Олександр. - Вони палять там цивільних, щоб приховати свої злочини. У мене раніше були мрії: купити будинок, машину. А зараз я мрію побачити, як вони подихатимуть за страждання наших дітей.
Декілька днів тому сім’я побачила у Фейсбуці на відео, як горить їхній будинок.
Знайомого героїв нашого матеріалу, який до 2014 жив у Донецьку, потім переселився в Горлівку, а потім в Маріуполь, знайшли розстріляним з одинадцятьма цивільними пасажирами в автобусі. Чоловік не був військовим, був підприємцем. Прихистив у себе дівчину, матір якої вбив снаряд. Допомагав людям похилого віку їжею… Таких історій багато.
Маріуполь все одно не віддадуть, - вважає Єлизавета. - Його деблокують. Ми, маріупольці, в цьому впевнені. Багато хто з нас готовий їхати відбудовувати місто за першої ж можливості. Хоч би прийшлося спати на цеглинах. Кривий Ріг дуже гостинний, але у своєму місті, навіть зруйнованому, все одно краще.