ЛГБТ - це не про секс. Чи готовий Кривий Ріг відверто говорити про спільноту ЛГБТ+

Про ЛГБТ+ людей в Україні пишуть переважно під час тижнів рівності або інших дат, приурочених боротьбі за рівноправність. Або коли на когось із них нападають. За звичайних, буденних обставин лесбійки, геї, бісексуальні й трансгедерні люди випадають із поля уваги переважної більшості ЗМІ.

Навіть від досвідчених колег-медійників на питання "чому так?" часто чуємо "а що в інші дні писати? які підстави? нема інфоприводів"

Між тим, підстава завжди одна й та сама — неможливість реалізації багатьох базових прав, ігнорування суспільством існуючої нерівності та – небезпека.

Скажімо, у Кривому Розі немає гей- або лесбі-барів, де одностатеві пари могли б випити келих вина, не приховуючи сексуальної орієнтації - у нас є заклади, де пару лесбійок офіціанти чи відвідувачі можуть попросити не триматись за руки;

у нас практично немає лікарів чи лікарок, які відкрито говорять про необхідність проходження гінекологічного медогляду, натомість відмовляють у прийомах лесбійкам;

у нашій країні не проводять гей-паради, вимушено організовуючи Марші рівності так, щоб про це не дізнались агресивно налаштовані городяни.

Але у нас є жінки, які живуть зі своїми проблемами і не можуть відкрито на роботі сказати “Ми вчора з моєю Іриною були у кіно”, є чоловіки, які не можуть сказати мамі “Я приведу свого партнера, хочу, аби ви познайомились”. У нас немає покараних за переслідування через сексуальну орієнтацію та гендерну ідентичність, є тільки закриті справи і частково гомофобна поліція.

Перед тим як запланувати цей матеріал, редакція поспілкувалась із кількома представниками і представницями криворізької спільноти ЛГБТ+. Більшість із них відкрито говорити про своє життя відмовилась через страх бути висміяними і приниженими. Більших утисків, як правило, зазнають чоловіки.

“Говорять, мовляв, дві жінки, коли люблять одна одну - це ще нехай, це хоч красиво, а чоловіки...”,- каже відкрита лесбійка Лера, яка живе у Кривому Розі. Вона одна з тих небагатьох, хто погодився поговорити з нами, не приховуючи імені та обличчя.

ХТО ТАКІ ВОНИ

Лесбійки, геї та бісексуальні люди - це про сексуальну орієнтацію людини, а трансгендерність - це вже про розбіжності гендерної ідентичності з біологічною статтю. Грубо кажучи, ЛГБТ+ - це всі, хто не є гетеросексуальними особами.


Ірина, назвемо так маму іншої лесбійки з Кривого Рогу, погодилась відповісти на кілька наших питань. Відкрито жінка не говорить, тому що часто зіштовхується із агресією до геїв та лесбійок як до громадського руху.

Саме тому, зокрема, часто і не говорить відкрито про доньку. Намагається донести опонентам точку зору, відміну від радикальної і не вірить, що може настати час, коли гомофобії не буде: “Щоб зникли ті, хто сприймає “інших” агресивно, має пройти час. Їх бо не змінити. А нові покоління, сподіваюсь, будуть більш толерантними. Якщо чесно, не думаю, що застану той час - мені під 60”.

Чому криворізькі члени спільноти ЛГБТ+ не хочуть бути публічними

Цьому сприяють десятки міфів, підкріплених пропагандою радянізованого “папа-мама-я - счастливая семья”.

“Мені 28, працюю баристою і вже три роки займаюсь активізмом. Допомагаю організовувати марші рівності у Києві, забезпечували безпечний відхід учасниць та учасників Прайду [...] Дивує, що приходять на такі заходи противники із дітьми, які нав'язують свою думку щодо неприродності чиєїсь поведінки. Чого вони приходять - молодь, пацани.. звичайні родини.. Жінки можуть підбігти потеліпати тебе, дати “ляща”... бабусі із хрестами намагають тебе “відспівати” [...]

я от не ходжу на мітинги якихось політиків, якщо вони мені не подобаються, і не кричу їм чогось образливого”, - посміхається Лера, яка прийшла на зустріч зі своєю дівчиною.

Її партнерка не хоче публічності, каже, не готова відкрито говорити про свої стосунки. Дівчата припускають, що небажання представників ЛГБТ+ спільноти говорити відкрито про свої права виникає через страх неприйняття оточуючими їхньої сексуальної орієнтації.

Втім, жартують дівчата, ходити із транспарантом “я - лесбійка” і не входить в їхні плани. Хоча чути недолуге “та у тебе просто нормального мужика не було” - неприємно.

Хоча обидві мають позитивний досвід розповідей про свою сексуальну орієнтацію близьким в родинах. Мами цілком адекватно прийняли те, що у 21-23 роки дівчата зрозуміли, як говорять самі “що з ними відбувається”.

У досвіді Лери переважно позитивні історії спілкування із працедавцями, колегами і медиками, які дізнавались про те, що Лера лесбійка. Вона сама відверто говорить про це, якщо її прямо питають. Хоча, за словами дівчини, працедавці часто заходять іздалеку: “Починають із “а з ким ви живете? У вас дівчина є? Кажу - да”.

Лері пощастило, говорить інший наш співбесідник гей, бо трапляються випадки аутингу.



Наші співрозмовники й співрозмовниці переважно мали позитивний досвід камін-ауту.

ЛГБТ+-активіст з Кривого Рогу Генрі, говорячи із мамою про свою орієнтацію перший раз, одразу відповів на усі питання, які її цікавили, зокрема, про дітей. Згодом пані Тетяна, так звуть маму нашого співрозмовника, стала активісткою руху батьків ЛГБТ+ - Терго.

“Думаю, що більшість людей приховують свою сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність через відчуття небезпеки, через гомофобію...Люди бачать новини про те, як якась міська рада прийняла постанову про заборону проведення ЛГБТ+ заходів, бачать, як на Прайди намагаються (іноді успішно) нападати, розуміють, що живуть в гомофобному суспільстві, і бояться камін-ауту [...]

Страшно, шо цькуватимуть, звільнять, поб'ють, шантажуватимуть... Думаю, що це відчуття небезпеки, думка, що суспільство гомофобне, неправильна. Гомофобів мало, але вони дуже видимі”, - говорить Генрі.


Тетяна одна з тих, хто взявся за благоустрій мікрорайону Східний. Із дозволу сина вона не приховує його сексуальну орієнтацію. Жінка говорить, що із якимись жахливими стигмами не зустрічалась: “Знаєте, от найгірше, що я почула про свого сина - непристойний анекдот про геїв від мого колишнього чоловіка, батька Генрі”.

Підтримати доньку, яка не приховує своєї гомосексуальності,вирішила і криворожанка Ірина, але відкривати прізвище та ім’я жінка не готова, тож у публікації просить назвати її інакше. Про прийняття говорить так:

“Істерик і заламування рук не було, але, безумовно, складно. Говорити, що я зраділа, як ви розумієте, я не можу. Ми, в цілому, не готові морально до таких життєвих поворотів. Я вихована традиційно: родина, чоловік, діти, онуки = норма”.

Прийняти все як належне Ірині допомогло розуміння того, що донька є донька: “Мені все одно на кого орієнтовані її інтереси. Деякі мої близькі і друзі знають про орієнтацію Кіри. Сприймають по-різному, в міру свого розвитку, як кажуть”.

Бути відкритими та публічними представникам та представницям ЛГБТ+ спільноти інколи заважає не стільки публічний осуд, скільки ще неприйняття себе, виплекане суспільством, говорить Лера.

Ольга Полякова, громадська активістка із Дніпра, яка захищає права ЛГБТ+, вважає, що тут є частина вини і в самій системі правоохоронних органів.

“Мені відомі два випадки зґвалтування поліцейськими геїв. Був випадок аутингу. Поліцейський зробив собі фейковий акаунт у мережі, запросив гея на побачення.Коли вони зустрілись, поліцейський почав шантажувати, мовляв, розкриє сексуальну орієнтацію чоловіка на його роботі, якщо той не заплатить йому”.


ЧОГО ЇМ НЕ ВИСТАЧАЄ

І, власне, про права. Чимало упереджених людей кидаються фразами на кшталт “Чого їм не вистачає”.

Лесбійки, геї, бісексуальні та трансгендерні люди можуть працювати будь-де і будь-ким. Серед ваших знайомих напевно є люди, які або мали досвід одностатевих стосунків або можуть бути асексуалами. Хіба вони гірше крутять гайки, викладають іноземну мову?

Наші співрозмовниці - Лера та її дівчина, говорячи про порушення їхніх прав, згадують у першу чергу про неможливість гомосексуальній парі повноцінно виховувати дітей за законом та про медичну систему.

Важливо розуміти, що лесбійські пари виховують теж виховують дітей - усиновлюють, користуються послугами штучного запліднення.

Але саме гомосексуальні пари не можуть усиновити дітей, тільки хтось один із пари має право як одинока людина усиновити дитину. Але це ризиковано, адже партнерка усиновлювачки не зможе навіть елементарно забрати дитину із дитсадка або сходити в лікарню, бо ж юридично вона буде дитині ніким.

А у випадку якоїсь надзвичайної події із юридичною усиновлювачкою дитина лишається знову сиротою і прав виховувати її партнерка не має.

“Я не готова поки до дітей, але так може статись, що колись вони будуть, не виключаю цього. Але….”, - говорить Лера.




І це не єдина проблема. Українське законодавство не дозволяє одностатевих шлюбів, а отже у випадку смерті когось із партнерок чи партнерів у гомосексуальній парі, друга людина може у старості фактично лишитись на вулиці.

А майно померлої чи померлого відійде державі. У разі хвороби когось із гомосексуальної пари чоловік чи жінка не мають права приймати медичні рішення, коли пацієнт/ка не можуть прийняти їх самостійно.
Одностатева пара не може спільно оформити іпотеку у банку, не має права на оподаткування подарунків за нульовою ставкою (як родичі першої лінії).

Навряд можна уявити, що гетеросексуальна жінка чи чоловік можуть не отримати відповідь на питання щодо необхідної операції у приватній клініці. Із трансгендерними людьми у нашому місті таке ставалось, говорить Домінік:

“Звертався до криворізького лікаря-андролога десь у 2009 році. Було декілька сеансів, але згодом він сказав, що питання переходу перенесли до Дніпра, і надав мені контакти.

Я багато разів намагався додзвонитися до дніпровських спеціалістів, писав на електронну пошту — ніхто не відповів та навіть не передзвонив. Запитував контакти на тематичних форумах трансгендерів — аналогічна ситуація. Це зараз у мене багато друзів у Дніпрі, а на той момент їхати без відповідей, без запису, без взагалі будь-якої інформації було дурним ділом”.

Домінік відкритий лише для певної частини своїх друзів і знайомих, говорить, вже 12 років, відтоді як зрозумів, що з ним.

“Із часом стало ясно, що не всі сприймають це адекватно, і, наприклад, ризикувати хорошою роботою не дуже хочеться. Під деяких людей я просто підлаштовуються, граю роль. Криво, але граю”, - говорить Домінік.

Залишаються закритими представниці та представники ЛГБТ+ спільноти часто і через поліцію.

Криворіжець Генрі Дем'яновіч, ЛГБТ-активіст, нагадав, як 18 травня 2019 року мав розпочатися фестиваль "Знайди рівновагу", головною темою якого був камін-аут, але він так і не відбувся.

“Я мав проводити лекцію щодо порушення прав людини після камін-ауту та подолання цих порушень. Тренінг зірвали праворадикали. Поліцію там на місці ми викликали 40 хвилин.... Через декілька днів я подав заяву за статтями "Хуліганство" (296 ККУ, - авт.) та "Перешкоджання законній діяльності громадської організації" (170 ККУ, - авт).

Я вирішив не вписувати туди малопрацюючу 161 (порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками, - авт.) статтю, сподіваючись покарати винних хоча б за хуліганство, і бажано б за перешкоджання діяльності ГО. Поліція заяву прийняла, але в ЄРДР не внесла, почала розглядати як звернення громадян.

Я через 2 доби подав скаргу до слідчого судді, яку задовольнили. Однак слідча постановила відкрити справу тільки за статтею "Хуліганство". Мені тоді не вистачило наснаги боротися і вимагати врахування всіх статей, на які я вказував. Але і як хуліганство це не дуже розслідують. Ось у березні мене викликали на допит, допитали як потерпілого, сказали, що можливо перекваліфікують на адмін правопорушення "Дрібне хуліганство" і на тому моє спілкування з поліцією закінчилося.

Щодо 161 статті: я сам вирішив не використовувати цю статтю, адже сам не вірю, що вона спрацює. Я хотів хоч якось покарати винних, хоч за якоюсь статтею. І я не мав достатньо знань щоб самостійно, без адвоката, відстоювати позицію, що тут справді є 161 стаття”, - говорить Генрі.

Домінік теж вважає, що його права порушуються практично в усіх сферах і на всіх рівнях.

“Скажімо, якщо трансгендерну людину хтось відлупцює, у поліції, скоріш за все, закриють на інцидент очі. Я не кажу, що всі представники правоохоронних органів такі, але більшість, на жаль[...]

Це потрібно виправляти. На законодавчому рівні також хотілося б доповнити звичні Ч та Ж у документах додатковими пунктами, спростити процес трансгендерного переходу, ввести у школах сексуальну освіту. На рівні спілкування — щоб люди чули побажання і зверталися так, як комфортно їх співрозмовнику, а не як їм заманеться”.

Трансгендерні люди не спішать говорити про свою ідентичність, на думку Домініка, тому що бояться, що їх не зрозуміють і не приймуть:

“Одна справа — негативна реакція з боку просто знайомих людей (сусіди, лікарі, викладачі, etc.), і зовсім інше — втрачати через це друзів, роботу, стати причиною розпаду сім'ї”.

Ольга Полякова говорить, що ЛГБТ+спільнота рідко звертається до поліції із заявами щодо злочинів, бо не має на законодавчому рівні гідного захисту. Гомофобні злочини у більшості кваліфікуються як хуліганка (стаття 296 ККУ). Злочинцям, які б’ють чи вбивають людей на ґрунті ненависті, не виносять вироки.

У Кривому Розі з початку 2020 не було зареєстровано заяв за статтею 161 ККУ. Але у попередні роки заяви про такі злочини були.

Криворізький відділ поліції, до якого редакція звернулась за коментарем стосовно особливостей розкриття злочинів, вчинених на ґрунті ненависті (стаття 161 ККУ, - авт.), редакції пообіцяли надати коментар. Наразі він не готовий.

Неохоче про ЛГБТ+ спільноту говорять і криворізькі чиновники. Очільниця Департаменту молоді і спорту виконкому Кривого Рогу на пряме питання редакції чи проводиться робота, спрямована на подолання дискримінації ЛГБТ+ спільноти. не відповіла нічого конкретного - процитували статтю Конституції та жодного разу не вжила абревіатуру ЛГБТ+.




Заступник міського голови Кривого Рогу Костянтин Бєліков теж, вочевидь, не зрозумів суті питання, бо ж редакція просила надати перелік заходів, спрямованих на боротьбу із гомофобією, проведених співробітниками виконкому криворізької міської ради. Натомість чиновник, уникаючи слова “гомофобія” процитував низку законів.

Ми звернулись до чиновників за додатковими роз’ясненнями - слідкуйте за публікаціями “Першого Криворізького”.


Сподіваємось, ті, хто уважно прочитав матеріал від початку до кінця, зрозуміють, що питання, поставлене нами у заголовку, риторичне.

Що можна із цим робити? Вочевидь, робити ЛГБТ+ спільноту видимою і говорити про проблеми. Такого висновку дійшла авторка цього матеріалу.

Ольга Полякова розповідає: є успішні кейси. Якось у Дніпрі активістки та активісти організації “Gender Stream” провели подвійну живу бібліотеку. На перший тренінг прийшли дві людини: трансгендерний хлопець - Георгій, та Аліна - квір-персона. Поліцейські задавали примітивні питання: “а як ти зрозумів/ла, що ти іншої орієнтації?”, “ти завжди відчувала себе саме такою?”

Через тиждень приблизно такий же захід провели в управлінні патрульної поліції. І тоді вже представниці і представники спільноти ЛГБТ+ спільноти питали копів - “чи дозволили тобі батьки стати поліцейським/ою?”, “а як відреагувала твоя дружина?”. Певна кількість копів таки зрозуміла: представники ЛГБТ+ спільноти - це не люди із пір’ями. Всі люди різні і можуть вести рівні розмови. А отже досвід особистого спілкування також може допомогти уникнути гомофобії у нашому суспільстві.

І можливо тоді нікому не доведеться грати ролі і підлаштовуватись під когось.