Я пам'ятаю. Феномен «втраченого покоління» спростовано

Мій брат повернувся з зони антитерористичної операції живим. Кажуть, що лише молодості притаманна змога змінити світ.

Свій День народження, родинні свята він зустрічав далеко від дому. Натомість, братка знайшов побратимів і друзів, з якими спілкується і тепер. Звісно, згадуючи Героїв, яких вже нема...

У військкоматі обличчя мого брата знали всі, адже щодня він просився на передову. Коли ми його проводжали вперше, земля з-під ніг від'їжджала разом із потягом на Івано-Франківськ. Там їх навчили що і як треба робити, а потім направили боронити нашу державу.

Я пам’ятаю коли це почалось. Мій двоюрідний брат з дитинства любив грати «у війнушку», збирати медалі, кітелі, значки, збирати моделі літаків та панорами. Дивитися з ним фільми про війну було неможливо: коментувалося усе, починаючи від форми на акторах, якої в ті часи ще не існувало, закінчуючи тим, що куля зовсім іншого калібру і ніяк не може вилітати з такого типу зброї.

Ми дорослішали, наші дитячі захоплення зростали разом із нами. Дії стали виваженими, рішення розсудливішими.

Я ходила до художньої школи, а братка на страйкбол та на тренування спецрозвідки.

Я складала іспити, а братка вирішив піти в АТО. Його обличчя та ім’я знали всі у місцевому військкоматі. І от нарешті - він має змогу поїхати.

Усією сім’єю та друзями збирали гроші на бронежилет, каску... Дитяче захоплення залишило по собі багато потрібного приладдя, яке знадобиться на війні.


Я пам’ятаю, як братка розказував як вперше вистрелив з кулемета, як взяв гільзи напам’ять, як оглух від стрілянини на декілька днів. Як спав у бронежилеті, бо так тепліше. Пригадує, бліндаж був жахливий, та й так ніби було спокійніше.

Я пам’ятаю, коли він повернувся звідти і закохався у наше місто, у вулиці, у людей. Мій братка, який, як правило, сидів вдома і начищав до блиску ґудзики і медалі. І це, як сварились старші, замість поганяти м’яча на вулиці. Тепер же він намагався не сидіти вдома, а встигнути побачити усе і усіх.

Я пам’ятаю, як один з його побратимів, старший на років 20 (якщо не більше) застрелився на фронті, бо не міг цього витерпіти. Я пам’ятаю, як братка говорив, що він хотів зірватися і просто бігти чимдуж, головне, щоб у бік дому.

Якось у нас з ним була відверта розмова. Він сказав, повернувшись на той момент двічі з зони АТО, що не розуміє для чого все це. Він засумнівався у тому, що він робить і для чого. Він розказував правду, яку не показують у ЗМІ, говорячи, що жодна система не є досконалою. Він сумнівався у тому, що він робить і для кого.

Я казала йому, що мені спокійніше ходити містом і купувати гуманітарну допомогу у супермаркетах, знаючи, що він захищає мене. Ми поговорили і розібралися, він розібрався, що він відстоює територію, яка належить українцям, що він просинається не від звуків будильнику, а від ГРАДу, хвиля якого зносить з ніг.

Я пам’ятаю, як мій братка казав, що він нічого не вміє робити, окрім стріляти. Феномен «втраченого покоління» описаний багатьма письменниками. Я читала про це і лила багато сліз. Дивлячись на свого братку, я трималася. Нам було і без цього важко.

З дитинства ми багато малювали. Отримуючи академічні знання у місцевій школі для естетів, я навчала братку академічних елементів, розказувала щось з історії мистецтва.
На фронті брат із іншими захисниками слухали декілька радіохвиль, які могли зловити. І під музику, яка лунала з перепонами, мій братка малював.

За час його служби він розмалював багацько прапорів побратимам напам’ять. Розмалював стіни у бліндажах, військові автівки.
Зараз його навчили робити татуювання. Хлопці, з якими він був на фронті пишуть йому з усіх міст України, що вони наступні у черзі.
Малювання, яке діяло на мого братку, як заспокійливе, зараз є справою, ну, якщо не життя, то якогось проміжку часу. Йому подобається прикрашати людей, а людям подобаються його рукотворні прикраси.

Я пам’ятаю, як мій братка сказав, що він нічого не вміє, окрім стріляти. Я бачу, як вдосконалюється його техніка малювання, пізнання у графіці та інструментах, якими він працює.

Ніколи не втрачайте надії і будьте уважнішими, адже те, що здається для вас несуттєвим та дріб’язковим, насправді є вашим покликанням.

Багато води утекло з вогненних днин і ночей, коли братка спав зі зброєю в руках. Забути те як він жив, що бачив він ніколи не зможе і не стане, адже зізнався, що при першому сполоху неспокою готовий повернутись. І дав слово, що живим.