«Момент, коли не знаєш, що сказати». Інтерв'ю з водієм катафалку
Фото: facebook.com
У Кривому Розі напередодні відзначили і День волонтерів. Нині ми не уявляємо армію без волонтерської допомоги.
У тому числі і такої, про яку в спеціальному інтерв'ю нашому інформаційному порталу розповів випускник історичного факультету Криворізького державного педагогічного університету Віктор Фуголь.
Якось хлопець напросився поїхати з кількома криворізькими волонтерами на фронт.
«Тоді я не розумів що з цього вийде. Перша поїздка була до 93-ї бригади в Піски. Я не міг уявити наскільки хлопці були раді нас бачити. Коли ми від’їжджали, у військових на очах були сльози»,- говорить Віктор.
Дорогою додому хлопець мовчав, в голову лізли різні думки. Вже у Кривому Розі запитав у товариша про наступну поїздку. Вони стали постійними.
«В одній з поїздок на позиції «Республіка Міст» я зустрів виснажених, сонних медиків. Під час розмови з’ясувалось, що вони з Кривого Рогу: Ангеліна Середа та Юрій Гібалюк», - розповідає хлопець. Так почалось його знайомство із «Госпітальєрами».
Батальйон «Госпітальєри» Добровольчого українського корпусу «Правий сектор» входить до складу «Української Добровольчої Арміі».
Був заснований 18-річною дівчиною Яною Зінкевич, яка, перебуваючи в підвалі, під обстрілом, почула історію про рицарський орден «Госпітальєрів» і вирішила: якщо виживе - започаткує щось схоже.
Коли товариші, що несли службу в Донецькій та Луганській областях України, розповідали про відчайдухів-медиків, що прямо на передовій рятують життя пораненим, Віктор ще не думав, що кілька поїздок затягнуть його на 2 роки у цей батальйон.
Усю жорстокість війни Віктор Фуголь відчув, коли став водієм катафалку«Валькірія». Мало хто хотів займатися «вантажем-200».
Друзі дивувались як товариш не з’їхав в зглузду, бо доводилось бачити понівечені тіла. А сам він зізнається, що спершу намагався якомога менше знати про хлопців, яких доводилось відвозити додому «200-ми».
Поступово Віктор вдосконалював знання з парамедицини. Перші «300-ті» та «200-ті» були в Широкіному. Там Віктор познайомився із наставником з позивним «Павук»: «Він відкрив мені очі на деякі речі».
Госпітальєр згадує: «Одному із загиблих героїв було 19. Мені трохи пощастило знати цього бійця. Коли його мама почала показувати кімнату, речі загиблого, у мене в горлі стояв ком».
Жінка морально добила Віктора, попросивши не кидати справу, за яку поклав голову її син: звільнити Україну від окупанта.
«Дуже важко було віддавати хлопців батькам. Це той момент, коли ти не знаєш що сказати», - розгублено додає волонтер Віктор.
З часом, коли Віктор опинився на фронті, власне на лінії вогню, і до нього приїжджали його товариші Сергій Бондар та Євген Федько, згадались ті відчуття, коли сам вперше приїхав на війну. Тепер вже навідував не він – його.
Були на війні і ситуації, про які Віктор згадує з посмішкою.
«Це було у Мар’їнці. Зі мною був молодий хлопчина із позивним «Бас». У нього саме був день народження. І це була його перша ротація. І коли він почав раптово панікувати, я доволі таки жорстоко, як тепер розумію, піджартував, мовляв, якщо Боженька дав тобі прожити всього 21 рік, стільки і проживеш.
Аж раптом почався мінометний обстріл. Поранених не було, але ніч була дуже неспокійною. Та коли через кілька днів над нашими головами завис дрон самопроголошеної ДНР, сміху і у мене стало менше.
Працювали міномети 120-го калібру. Під час першого ж обстрілу пошкодило реанімобіль. Я кинувся гасити машину, але мене затримав «Бас». В той момент снаряд прилетів прямо «за адресою».
Видихаючи, Віктор говорить: «Я дуже вдячний Басу за ті секунди, на які він мене відволік: врятував життя».
«Наступного дня ми переїхали на нову позицію, і почали все знову. А наш реанімобіль понині стоїть там, біля того ж дому. Як пам’ятка про те, що жодні Мінські домовленості протиборчою стороною не дотримуються», - цими словами Віктор Фуголь, госпітальєр, парамедик, звичайний випускник істфаку КДПУ закінчує відповіді на мої безкінечні запитання про так і неоголошену російсько-українську війну.