Кривий Ріг – єдине місто, яке не дало перепоховати німців, - Олег Фішер

«Тут колись було кладовище», від старожилів Кривого Рогу таку фразу можна почути часто і в усіх куточках міста. І значно рідше розказують, хто саме був похований на тих зниклих кладовищах. Близько півтора десятка цвинтарів Кривого Рогу містили могили німців – померлих під час окупації міста в 1941-1944 роках, полонених після визволення та інтернованих на відбудову народного господарства в перші повоєнні роки. Більшість цих кладовищ зрівняні з землею. Учасник німецької громади Кривого Рогу, лютеранський пастор Олег Фішер розповів, де саме були німецькі кладовища і що заважає поверненню пам’яті про страшні воєнні та повоєнні часи.

Редакція «Першого Криворізького» запрошує всіх до активної дискусії. Серію публікацій розпочали матеріалом про виправні табори на теренах Криворіжжя. Попередню статтю про виправний табір на Соцмісті читайте тут.

- Історики кажуть, що в Кривому Розі було понад десяток кладовищ, де ховали німців – і полонених, і інтернованих. Ви знаєте, де вони були?

- Одиниці з них навіть залишилися. Скажімо, коли від ринку Термінал повернути в бік виїзду на Нікополь, там по праву руку просто понад дорогою є кладовище. Ближча до дороги частина кладовища – та, де були поховані німці. Їх навіть видно, бо могили розташовані впоперек і утворюють букву «т». Неподалік працювали військовополонені та інтерновані німці, і там їхні могили.

Навпроти шахти «Родіна» є трансформаторна підстанція. Вона стоїть якраз на кладовищі німецьких солдат. Ясна річ, ніхто не дасть перепоховати тих, хто там лежить. Ще одне невелике кладовище було навпроти оптового продовольчого ринку. Надходило інформації дуже багато, і щоразу її треба було пробивати, перевіряти. У Кривому Розі це дуже складно зробити.

- А яким чином ви «пробиваєте», перевіряєте?

- Наприклад, у Німеччині обліковані всі німецькі санітарні кладовища, у них збережені всі документи. Щодо наших, то от мені, наприклад, телефонують, кажуть: Олег, там на Фрунзе якась школа була, і був шпиталь. Коли місто взяли, у шпиталі виявилися німецькі поранені солдати. Наші, недовго думаючи, завели їх десь за цю будівлю – там зараз гаражі, - гранатами закидали, щоб із ними не вошкатися, і все. А у шпиталь «поселили» вже радянських поранених солдат…

- Криворізькі історики розповіли, що ви показували місце на кладовищі біля шахти Фрунзе, біля селища Верабове, де поховані полонені або інтерновані німці…

- Мені це місце показала Ганна Григорівна Федосенко. Вона жила в тому районі і бачила, що, коли зносили відвали, могили вирили і просто склали кістки і поставили там хрести. Ми тоді там сфотографувалися, поки вона була жива.

Неподалік Гданцівки, на цегельному заводі, свого часу був табір Шталаг 338. Його організували в 1939 році для польських військовополонених, потім «перепрофілювали» на радянських, потім там утримували депортованих із території Румунії німців. Ще на початку 1990-х ми склали список людей, які там померли. І такий неймовірний збіг обставин: ми приїхали до Румунії, і там випадково зустріли бабусю, яка зі сльозами розповіла, що працювала в Кривому Розі на цегельному заводі. Розповіла, що там померло багато її друзів і родичів, і я коли розповів, що ми очистили це кладовище, встановили хрест, то вона аж розплакалася.

Передісторія встановлення хреста теж цікава. Є шведсько-німецьке село Зміївка, де ми відновлювали церкву. І з’ясувалося, що в одного з фабрикантів, який робив черепицю на будинок, працювали люди з Кривого Рогу. Один із остарбайтерів помер, він його поховав і доглядав цю могилу. Решта повернулися назад до Кривого Рогу, і один із них жив на межі з цим кладовищем, де були поховані румунські німці… Коли він дізнався, що за могилою його друга доглядають, йому стало соромно і він нас знайшов, показав це кладовище румунських німців і ми привели його до ладу. Туди звозили і зсипали сміття, ми там і кулеметні стрічки, і біноклі знаходили, чого там лише не було… Усе сміття вигребли, прибрали, кілька місцевих родин нам допомагали, вони казали, хай тут краще буде кладовище, ніж смітник. Ми встановили там хрест і написали, скільки там людей поховано. Переважно це жінки, діти років по 14-15, усі з Трансильванії.

Зараз там ростуть ялинки, прокладені стежки. Це кладовище на самому вершечку Орлінки.

- Що спонукало вас займатися такою, м’яко кажучи, неоптимістичною темою, як пошук і перепоховання німців?

- У нашій громаді багато людей, які є нащадками депортованих німців, за радянського часу це красиво називалося «мобілізовані у трудові табори». Когось уже нема на світі, хтось виїхав до Німеччини... Моя бабуся і тато були депортовані, мій дід помер у концтаборі в Комі АРСР. Коли працював у тамтешніх архівах, зауважив: німець не міг померти нормальною смертю, він мав сконати, наприклад, від «кривавого поносу». Така була помста, я розумію… Ми аж у 1991-92 році знайшли документи, у якому концтаборі дід помер. Але я досі не знаю, де його могила. Їх як дрова в болоті топили… Мого батька, він 1939 року народження, пригнали сюди на відбудову шахти «Жовтнева». А мама приїхала з Архангельської області, і вони познайомилися тут у 1958 році. І так склалося моє життя, що я став лютеранським пастором. До того ж, я єдиний пастор на всю Україну, який займається пошуком, знаходженням і перепохованням німецьких солдат, які брали участь у Другій світовій.

- Що відбувається після того, як ви знаходите рештки? Ви займаєтеся перепохованням німців?

- Це не та тема, де можна отримати медальку, грамоту, славу якусь… Люди досі дуже насторожено і гостро сприймають розмови про німців. Але шукати і перепоховувати німців – це моє покликання. Та хочу вам сказати, що в нашому місті ставлення до цього процесу дуже відрізняється від того, як ставляться загалом по Україні. У Кривому Розі свого часу нам не дали перепоховати померлих. Коли ми, як належить, приїхали повідомити КП «Ритуалсервіс плюс», що будемо займатися перепохованням німців, директор Арсен Пошнакян сказав нам: «Поки не заплатите, нічого не дам». Незадовго до цього вийшла стаття за підписом Чернічкіної, де було йшлося про те, що я нібито отримую від 3 до 5 тисяч євро за кожного знайденого німецького солдата. Хтось цю тему розігрівав, і Пошнакян сказав, що, поки частина коштів не прийде йому на рахунок, ніхто не дасть перепоховувати… І місто Кривий Ріг – це єдине місто, яке не дало перепоховати німців.

Розмову провела Ольга Гончар (Хвостова)

Якщо ви знаєте більше про німецькі кладовища або місця, де в Кривому Розі утримували полонених та інтернованих громадян інших держав, а також репресованих громадян СРСР, пишіть у коментарях або на електронну пошту mindoffable@gmail.com.