Історія про жінку, що пережила три Голодомори

«Перший Криворізький» приєднується до акції «Запали свічку».

Впродовж тижня ми розповідали історії, які страшно згадувати, але які треба знати. Не будемо забувати свою історію. Без минулого - немає майбутнього.

Цикл розповідей про геноцид українського народу ми завершуємо історією про бабусю криворізької поетеси Інесси Доленник.

Жінку, яка пережила усі три голодомори, Серафиму Давидівну Коломоєць.

Пише Інеса Доленник:

«Вона народилася 24.07.1912 р., тож при першому голодоморі (1921-1923 рр. - ред.) була ще дитиною. Родина – мати Табала Катерина Миколаївна та трійко дітей – жила у селі Шнейдеровому на нинішній Кіровоградщині. Оскільки Серафима була найстарша, а їжі не вистачало, мати вирішила віддати її «у найми». Серафима потрапила до Кривого Рогу до заможної родини інженера, який мешкав у центрі старого міста. Замість навчатися у школі вона цілими днями доглядала дітей і допомагала у різних господарських справах. За це її годували. Я питала, чи не ображали її там.

Вона говорила, що ні, але присісти не можна була ані на хвилину. Так і не навчилася добре писати, читала лише по складах, та попри те мала живий розум і настільки хорошу пам’ять, що цитувала великі за розміром тексти, лише раз почувши їх по радіо. Потім, коли лиха година минула, Серафима повернулася до родини. У 18 років її посватали, і вона вийшла заміж. Молоде подружжя поїхало знов таки до Кривого Рогу, бо чоловік мав робітничу спеціальність. Там і народився син Микола.

Всі плани і надії молодої сім’ї перекреслив Голодомор 1932-1933 років. Одного дня чоловік зібрав свої речі і сказав приблизно таке: «У такий голод мені хоча б самому вижити… З вами на шиї це неможливо». І пішов… Отак просто… А вона дивилася на дитину, плакала і думала, що ж їй тепер робити одній з немовлятком у чужому великому місті. Додому не поїдеш, рідним теж важко живеться, та й за які гроші їхати… Хазяйка, в якої вони винаймали кімнату, теж показала на двері.

Серафима попросила хоча б тиждень. Вона лишала дитину на стареньку сусідку і бігала по усьому місту у пошуках роботи. Їй відмовляли й відмовляли, а коли вона подумки попросила допомоги у Святого Миколая, щоб врятувати від голоду синочка Миколайчика, сталося справжнє диво: її взяли у робітничу столову шахти мити посуд… Ні, вони не їли вдосталь, але й не вмирали вже з голоду. А одного разу на порозі з'явився геть знесилений і блідий… законний чоловік. Вона не впустила його до хати, але кинула якусь ковдру і поділилася їжею. Він переночував у сараї, а на ранок пішов. За кілька тижнів сусід бачив його на Гданцівському мосту мертвого, мовляв, іди за тілом. Відповіла коротко: «Не піду». Вона ніколи не називала першого чоловіка на ім’я і прізвище. А їхній синочок, на жаль, помер. Не від голоду – тоді він вижив. Помер від запалення легенів, бо ліків від цієї хвороби не було.

Серафима вдруге вийшла заміж і народила трійко дівчаток: Зою, Ольгу та Світлану. Була партизанкою. Двічі потрапляла до гестапо. Катували. Мала бути розстріляна. Знов врятувало диво: вночі двері камери на мить відчинив завербований поліцаями сусід, теж мешканець вулиці Жовтневої, і вона втекла. Усі решта вранці були розстріляні... Піджак з її нагородами не висів у шафі, а лежав, акуратно складений, бо така кількість орденів та медалей була надважкою для тканини…

Голод 1947 року. Коли бабуся розповідала про нього, то завжди говорила: «Так, було важко… Але, слава Богу, війна закінчилася. Пережили, вижили – і добре. Їли мамалигу, макуха була за делікатес, а більше за все у світі хотілося справжнього, без домішок, духмяного білого хліба. Він навіть снився по ночах… Донечки були бліді й худесенькі, під очима – темні круги… Але до школи ходили, а як же… Жили, як всі, перебивалися».
Бабуся Серафима прожила довге й плідне життя. Врятувала багато людей, дарувала людям добро й світло своєї душі. І люди любили її навзаєм. Вона була стрижнем всієї нашої родини, виростила дітей, онуків і правнуків, до яких дожила. Померла 3 листопада 2005 року у віці 93 років після тривалої хвороби»