Музей бойової слави батальйону Кривбас прийняв особливих гостей

Музей бойової слави батальйону Кривбас прийняв особливих гостей

Фото: Первый Криворожский

У маленькому приміщенні музею бойової слави батальйону «Кривбас» особливі діти спілкуються із незвичайними людьми. За адресою Олександра Поля,7 учнів 5-тих класів навчально-реабілітаційного центру «Сузiр’я» зустрічають бійці неоголошеної війни.

Школярі передають з рук у руки РПГ (ручний протитанковий гранатомет). Він уже не вистрілить, однак стоїш і щось таки йокає всередині. Прийшла черга сором’язливого хлопчини потримати зброю у руках. Мовою жестів він відмовляється та відходить від однолітків.



...а у серці щось йокає...
Андрій Новохатько, боєць легендарного батальйону, показує гільзи та патрони школярам. Дівчинка бере у руки незнайомий предмет. Роздивляється, вираз її обличчя міняється, швидко віддає патрон назад та витирає руки об спідницю.



Андрій дивиться на портрети своїх побратимів, з якими, здавалось, буквально щойно він сміявся із жартів командира та розмовляв про плани на майбутнє. Зрештою, саме його друзі зробили можливим це майбутнє. Майбутнє дітей, які зараз стоять у цій залі.

«А ось портрет Віталія Матусевича. На його честь названо одну з вулиць нашого міста. Ви навіть не уявляєте, через які труднощі пройшли рідні, щоб перейменувати вулицю», - болісно зітхає боєць.



Ти ковтаєш клубок гарячий,
Ти весь іще – з борсань і мерехтінь...
Хлопчику, хлопчику, я тебе бачу –
Але не можу застерегти...
(Оксана Забужко)

Настя зосереджено вдивляється у портрети. Раптом вона підводить друзів та вчителів до одного з них. Мовою жестів розказує, що хлопець на портреті - її знайомий. «Це батько дівчини, з якою зустрічається мій брат». І знову дивиться на портрет.

Я этому небу верну
Все блага в тучные лапы.
Остановите войну.
Не забирайте папу.
(Настасья Мілевска)

«Дуже жаль загиблих. Бажаю, щоб у країні не було війни», - тихим голосом промовляє учениця 5-го класу і опиняється в обіймах «дяді Вови», як називають його діти. Та чого діти - товариші по службі теж. Він кремезний, трохи вайлуватий чолов’яга, Володимир Близнюк, боєць 17-ї танкової бригади, посміхається дівчинці і притуляє її ще сильніше: «Дякую, маленька».

Для людей з вадами мовлення та слуху писати дуже важко. Жестова мова має іншу граматику, а словесну мову діти сприймають так, як більшість людей - іноземну. Школяр Ігор хмурить маленькі брівки, робить помилку у слові, але впевнено продовжує виводити букви у книзі відгуків музею. Буква за буквою: «Ве-ли-ке дя-ку-є-мо».

«Ці діти особливі. І це не через їх вади мовлення та слуху. Вони сприймають світ інакше. Ми можемо багато чому у них повчитися», - говорить завідувач на навчально-реабілітаційного центру «Сузiр’я» Анатолій Коломоєць.


...вони особливі, дорослі, ми повинні у них вчитися...

Тут усе навкруги нагадує події, про які діти просто не повинні знати, бачити їх чи навіть уявляти. Але вони все знають, вони швидко подорослішали. Мабуть, на жаль...



Годинна екскурсія музеєм закінчується. Школярі міцно обіймають своїх захисників - Андрія та дядю Вову. За малечею цих двох великих чоловіків майже не видно. На ґанку двоє бійців-екскурсоводів прощаються з дітьми під чистим небом Кривого Рогу. Яке захистили вони зі своїми браттями.


В моїй Україні немає кордонів!
І море, і сонце, Дніпро, терикони,
Карпати зимою в засніжених шапках,-
Моя Україна! Люблю її! Крапка!
(
Гарик Бирча)



Фото: Вячеслав Волк

Видео: Вячеслав Волк

Ссылка скопирована в буфер обмена